— А де ти живеш?
Він дивується з того, що я цього не знаю.
— Я живу тут.
Він показує вглиб крамниці на завісу. Тоді цілує мене в щоку і знову запевняє, як він тішиться. Я виходжу, а він гукає мені услід.
— Коли я був малим, ми називали дівчат воронами!
Я сиджу на вікні в під’їзді, курю «Гобсон» і виглядаю на подвір’я. Біля сміттєвих баків самотньо бродить пес у пошуках якоїсь їжі. Він такий худющий, аж видно ребра. Лоне затягує мене в коридор, мабуть, чула, як я заходила і вже чекала. Я даю висушити рожевим рушником моє мокре від дощу волосся. Дивлюсь на неї і ніяк не можу надивитися.
— Послухай, Лоне, а чому ти, власне, повернулася? — питаю, сидячи на дивані, гола до пояса і з краплями дощу на щоках.
Лоне завмирає, рушник падає з рук, вона змахує воду мені з чола.
— Мабуть, я злякалася.
— Злякалася чого?
— Що з тобою може щось трапитися. Однієї ночі в Одесі я прокинулася і мені здалося, що тобі загрожує небезпека. Так і було?
Дощ за вікном подібний до прозорої стіни. Пізній літній дощ. Я думаю про Сабіну, яка сидить після вечері на схилі під березами і рахує свої намистини; гадаю, вона та інші теж уже забули про мене, як завжди забувають тих, хто залишає лікарню.
— Завтра Їм входить з Бекомберґи, — кажу я замість відповіді на Лонине питання.
— Я знаю. Він телефонував якраз перед тим, як ти прийшла.
— То він повернеться до нас?
Зненацька Лоне виглядає такою втомленою, ніби вона тижнями не мала сну.
— Ти сама знаєш, що ні.
Крамниці на Дроттнінґґатан уже давно нема. Зараз там кав’ярня з кришталевими люстрами і золотими ангеликами на стінах. Якось ми заходили туди разом із Рікардом, тоді я була вагітна Маріоном, це був лише початок, я щойно почала відчувати усередині перші спіралеподібні рухи. Ніби раптом у моєму животі хтось блискавично натягнув пружину. Під великими кришталевими люстрами я розповіла про чоловіка і його крамницю старих речей, про лисиць, і манекенів, і капелюхи.
— Він зник разом зі світом, якого вже нема. Світом, який існував, коли я була дитиною. Іноді я сумую за ним.
Потім розказала йому про Бекомберґу, раніше я цього не робила, розказала про Сабіну, і Пауля, і Едварда, і Їммі Дарлінґа. Коли я закінчила, він подивився на мене і сказав, що хотів би знати мене в дитинстві.
— І що б ти робив, якби зустрів мене тоді? — запитала я.
— Я б підняв тебе і вихопив звідти.
— Але ж я хотіла там бути. Це все, чого я хотіла.
— Можливо. Але я б усе одно так зробив.
Їм востаннє сидить з Едвардом під годинником і видихає кільця диму поверх купи паперів з історіями хвороби. Зверху мерехтять лампи, здавлене приглушене світло. Сьогодні завіса відсунута набік, видно усі ці скелети, черепи і банки з формаліном, їх можна роздивлятися годинами. В сірому водянистому світлі сумно плаває старий восьминіг.
— Ну, Їммі Дарлінґу, як почуваєшся?
— Не знаю. Думаю, добре.
— Тебе хтось забирає?
— Ні, я поїду автобусом.
— Можна взяти таксі за кошт лікарні.
— Ні, я скучив за відчуттям, коли їдеш в тому автобусі.
— Ну то й добре.
— Знаєш, Едварде, зараз мені все важче казати «бувай». З кожним роком мені гірше дається прощання. Тепер я заледве можу зайти в автобус, бо мені доведеться прощатися з іншими пасажирами, коли буду виходити.
Едвард сміється і відхиляється на спинку крісла.
— Чи це не те саме, що й дилема Дон Жуана?
— Яка?
— Він не може піти, не торкнувшись її.
— Мабуть, так. Ти потурбуєшся про Сабіну?
— Так, ти ж сам знаєш.
— Їй щось потрібно, я не знаю що. Я не можу їй це дати. Хтось повинен потурбуватися про неї.
Едвард рвучко його обіймає.
— Їммі, якщо будеш думати тільки про себе, матимеш захист лише до певної межі, але врешті ти мусиш почати любити, щоб знову не захворіти.
Їм спускається сходами і, не озираючись, виходить з лікарні. Біля охоронця він запалює сигарету і кілька разів швидко затягується, а тоді йде до автобусної зупинки.
Кілька днів потому ми сиділи у Спьокпаркен, спостерігали за наближенням темряви, раптовим, як це буває восени. Їм дав мені тоненький срібний ланцюжок і бурштиновий гребінець на день народження.
— Подарунки від Сабіни, — пояснив.
Він зателефонував і сказав, що хоче відсвяткувати мій день народження в Обсерваторіелунден, як колись.