— Як Сабіна? — запитую, проводячи по волоссі блискучим котячо-жовтим гребінцем.
— Як завжди. Зажурена. Ця Сабінина скорбота.
— А ти?
— Я в порядку. Життя — це оплакування.
Їм притягнув старий гамак з крамниці на Дроттнінґґатан, ми залізли в нього й гойдалися між небом і землею. У парку ніч завжди настає раптово, ніби хтось нагорі натискає вимикач. Ми сиділи в сутінках і рухався лише вогник від його сигарети, мерехтів перед нами, світлячок, самотній посеред ночі. Я думала, що ніколи не стану про це просити, але кожне слово насправді — лише молитва, і врешті цього не уникнути. Він поглянув на мене блакитними очима, кольору такого насиченого, що аж перемінявся на щось інше, на чорноту, і його погляд, його великі, блукаючі, самотні очі, райдужна оболонка, що оточувала закам’янілу тверду зіницю — завжди існувала загроза, що мене туди затягне, така вона була магнетична, така байдужа, така синя, ніби алкоголь піднявся у води його очей, спиртово-блакитні.
— Однієї ночі мені наснилося, що ти перестав пити. Я завжди думала, що не здатна уявити тебе тверезого, але уві сні мені вдалося. Здавалося, ніби ти завжди був таким.
— І яким же я був?
— Іншим. М’яким. У сні ти був надто м’яким. Ніби ніколи не мав гострих кутів.
Їм поглянув на мене, ніби з якогось іншого світу, а тоді далі дивився на парк і темряву, що повільно насувалася на срібло міста.
— Я ніколи не зможу тобі цього дати. Це — єдине, чого я ніколи не зможу тобі дати.
І коли тієї ночі на Обсерваторіеґатан по його грудях повзали павуки, я тримала його, я бачила, як вони з’явилися, перш ніж він їх помітив.
— Але ти не повинна була їх бачити, цього не могло бути, — пробурмотів він, тягнучись до моїх рук.
Це правда, я не повинна була заглядати в його кошмари, я просто завжди їх бачила, його архаїчних павуків, що виходили з горілки, як вони з м’яким електричним звуком падали один за одним зі стелі на його тіло, чорні повзучі тільця, що зненацька вкривали усе ліжко.
Біла морська птаха повільно літає у сутінках лікарні. Вона така біла, здається, наче світиться зсередини, я лише мигцем бачу її, як вона ширяє коридорами, а тоді зникає.
Зима у Стокгольмі
Після того, як Їм залишив лікарню, Едвард не думав його відпускати. Кілька тижнів після виписки він подзвонив запитати, як Їмові ведеться.
— Як справи, Їммі?
— Я скучаю за всіма, — відповів Їм, сидячи на вікні і слідкуючи за Обсерваторіелунден. У ліжку, спостерігаючи за ним, лежала Сабіна, вона знову вийшла на кілька годин.
— Ми теж за тобою скучаємо. Якщо хочеш, приходь сьогодні. Запрошую випити на Лілл-Янсплан, опівночі. Приходь.
Тож Їм і Сабіна взяли таксі, за яке, спустившись, заплатив Едвард. А тоді вони до світанку сиділи на балконі на Лілл-Янсплан, загорнувшись у великі пледи і дивилися на місто. Наближалася зима, зі сходу на місто сунула велика снігова хмара.
Їм: Тоді я почав працювати. Сабіна, коли отримувала дозвіл, часто ночувала у мене в кімнаті на Обсерваторіеґатан. Вранці, виходячи на роботу, я залишав їй сотню. Коли повертався, вона сиділа на тротуарі, чекаючи на мене. Едвард продовжував наглядати за мною, раз на місяць він оглядав печінку, нирки і серце, допомагав зрозуміти, скільки можна пити, аби вони не зруйнувалися. Він стояв на вулиці перед своїм «Мерседесом», сигналив і дозволяв мені їхати Стокгольмом, а сам оглядав мої нутрощі. Коли Сабіни не стало, він теж зник. Я більше ніколи його не бачив.
Одного вечора її не було, на нього ніхто не чекав. Минуло кілька днів, він вловлював подуви її запаху, ніби рану в повітрі, ця мить одразу ж розсіювалася. За кілька тижнів її знайшли біля Стура Скуґґан, вона висіла на мотузці під одним із величезних дубів. Їм зателефонував до Інґер Фоґель, вона приїхала з медичної сумкою, повною рожевих таблеток. На зиму вона залишилася з ним у тій маленькій орендованій кімнаті.
Я наштовхуюся на нього перед дверима, він у в халаті і капцях виходить до Стріндберґсбоден, щоб купити сигарет і молока. З ним Інґер Фоґель, від нього трохи тхне старим вином і ще чимось, можливо, самотністю. Інґер Фоґель не схожа на себе, без халату медсестри вона виглядає округішою, м’якшою, як будь-яка жінка. Вона несміливо гладить мене по щоці, уникаючи мого погляду.
— Єккі, не треба хвилюватися за мене, — каже Їм. — Алкоголь для людини — дарунок. Одного дня ти теж це зрозумієш.