— Так, дуже. Мені подобався Їм.
Ми йдемо далі, повільно віддаляємося, прямуючи до автобусної зупинки. Падає м’який зимовий дощ, вдалині — звук ще одного літака, який знижується над верхівками дерев.
— А тепер?
— Тепер є тільки завершення.
— І як знати, що оповідь закінчується?
— Про це просто знаєш.
З нічного неба летять одинокі сніжинки, лягають на траву, ніби тонкий шар пудри. Я щільніше натягаю на себе куртку.
— Лоне, бачиш ту самотню зірку, он там над деревами?
— Так.
— Коли вона падає, настає кінець.
III
Остання розмова (Про самотність)
Однієї ночі я бачу, як падає зірка, залишаючи за собою молочно-біло смужку в нічному небі, Їм знову пише мені з Каріньо, це нагадує довгі листи з дитинства.
— Єккі, мені тут так самотньо. Хочу, щоб ти про це знала, таке відчуття, ніби це останній раунд. Не засмучуйся. Ти ж знаєш, як воно буває.
У телефоні знову Їмовий голос. Глухий і пригнічений, звучить так, наче він довго лежав під водою.
— Слухай, Єккі…
— Привіт, Їме. Як тобі там?
— Самотньо… Розумієш?
— Так.
Я прислухаюся, щоб вловити шум моря поміж його слів, але навколо нього цілковита тиша, наче він, нарешті, зчепив двері, які завжди відчинялись і гримали від вітру навіть уночі, крізь які пісок, мушлі і мертві комахи залітали до будинку в Каріньо, та так і лежали купами під стінами. Чути лише, як спалахує сірник, а тоді дим виходить з його рота й розсіюється навколо його самотньої постаті за кам’яним столом у вітальні.
— Про що ти думаєш, Єккі?
— Про те, що я завжди боялася захворіти.
— Тобто — захворіти?
— Збожеволіти.
— Але ж цього не сталося.
— Іноді мені хочеться, щоб це сталося і щоб я вже не мусила боятися.
Зненацька його голос звучить так чисто, він м’який, присутній, тверезий.
— Але ж послухай, ти не захворіла. Ти стала кимось іншим.
Я дивлюсь, як палає далекий небокрай і на великі хмари, підсвічені останнім світлом.
— Звідки ти знаєш?
Він довго мовчить, чути лише, як він сильно вдихає, коли затягується сигаретою.
— Не знаю, Єккі, але раніше я завжди так боявся, що ти позбавиш себе життя, а тепер не боюся.
— Чому?
— Я завжди думав, що ти приречена на ту ж темряву, що і я, але тепер розумію, що це не так. Я просто знаю, що у тебе все буде інакше. Сподіваюся, що у Маріона теж.
Що робити з таким благословенням, думаю я, сидячи вночі з дванадцятьма блакитними намистинами в руці, все ще чекаючи, що життя схопить мене і понесе, що воно, нарешті, почнеться.
— Не чекай, — каже Їм, ніби прочитавши мої думки, — життя ніколи не починається, воно просто закінчується. Несподівано. Ось так.
І я чую, як він клацає пальцями в повітрі, а тоді ми знову мовчимо, на фоні чутно музику з грамофона. М’які тони серед ночі, останні звуки з Каріньо. Я думаю про Маріона, коли він був меншим, він завжди намагався впіймати великим і вказівним пальцями літаки у небі, він ніяк не розумів, що вони на величезній відстані, йому здавалося, що це маленькі іграшкові літачки, які можна тримати в руці.
— Я завжди думала, що могла б урятувати тебе, — шепочу, — але, напевно, нікого не можна врятувати від самого себе. Можливо, ти весь час це знав, знав, що такого не буває, і тільки я в це вірила.
Їм тихо сміється.
— Єккі, чорт забирай, звісно, я хотів цього, і лише цього, але це було неможливо, нічого не виходило. Твої зусилля не мали жодного значення.
— Жодного значення?
— Жодного.
А тоді я знову чую море, великий гул, може, тепер він відчинив двері і курить, стоячи у дверях.
— Єккі, я б хотів запитати у тебе дещо. Тому зателефонував. Остання справа.
— Так?
— Я б хотів, аби наприкінці ти була зі мною. Якби ти могла бути зі мною на пляжі, коли я зайду у воду, то мені не було б так страшно.
Часом, якраз перед тим, як заснути, переді мною виринає образ нерухомих блакитнуватих дерев над прогулянковим подвір’ям біля Великого Чол. Дерева стоять непорушно, незважаючи на легкий вітер, що дме через Клокхуспаркен, ніби не існує нічого, що могло їх зрушити, і я чую, як булькають маленькі водяні ящірки, які навесні збираються біля ставка, ті блискучі чорні скелі біля озера Юдарн, куди ми з Їмом часто прогулювалися, коли він отримував дозвіл на якийсь час залишати лікарню, ми могли годинами стояти там на стрімкому боці, де вода завжди лежить у тіні, і дивитися на наші рухомі віддзеркалення далеко внизу.