Лоне завжди казала, що моє і Їмове обличчя вирізані тим самим ножем; коли я лежу, прокинувшись, у перших променях світанку і дивлюся на фотокартку з Бекомберґи над моїм ліжком, на якій ми втрьох, то бачу, що нагадую їх обох, що в мені є і ненаситність Їма, і самотність Лони. І поки прокидаються птахи та починають бити дзвони Гедвіґи Елеонори, я бачу їх, як вони виглядали, коли все починалося, на початку нашої сім’ї, коли вони прогулювалися вниз по Норртулльсґатан в напрямку до університету, кожен зі своєю книжкою під пахвою. Лоне у замшевій куртці і високих черевиках, а Їм — у м’якому вельветовому костюмі. А зараз Їм нахиляється, щоб поцілувати її перед вітриною антикварного магазину, і тоді вони далі спускаються вулицею. Поцілунок, який є початком і обіцянкою, яку він порушуватиме багато разів. Але тієї миті вони наче освітлені яскравим внутрішнім світлом, і їхні обличчя золотить призахідне сонце за Обсерваторіелунден. Навколо них досі дзижчать кілька пізніх літніх мерехтливих золотих бабок, вони летять разом з Їмом і Лоне до сліпучого світла майбутнього, і я чую сп’янілий Їмовий голос у телефоні з Каріньо.
— Насправді, я відчуваю велику вдячність за те, що трапилось так, що я захворів. Інакше я б нічого не зрозумів про світ.
— Коли ти підеш, Їме?
— Не можу сказати.
— Ти будеш думати про мене, коли відпливатимеш?
— Не думаю, що я взагалі про когось буду згадувати.
— Ти мені зателефонуєш?
— Якщо хочеш.
— Лише останнє питання.
— Що?
— Ти коли-небудь любив мене?
— Не знаю, Єккі, я цього не знаю.
Останній пацієнт (Ще у світлі)
І одного прекрасного дня стоїш і запитуєш себе: Це справді була реформа чи, можливо, я помилився?
Зараз на вулиці темно. Улоф перестав плакати, сидить, поклавши на коліна свій великий носовичок.
— І останнє, лікарю.
— Кажи.
— Ті, хто вбили Христа, вони ж були здоровими?
Лікар Яновскі м’яко сміється.
— Так, Улофе, маєш рацію. Христа вбили здорові люди.
— Я так і думав.
У порожніх коридорах дме вітер. Улоф встає, дослухається до мелодії.
— Чуєте, лікарю Яновскі?
— Ні, я нічого не чую.
Улоф зацитькує його.
— Не чуєте?
— Ні, лише вітер.
— Це не вітер. Це знову той хор. Вони співають для мене, для нас. Ви справді не чуєте?
Лікар Яновскі встає, теж слухає.
— Що вони співають?
— Цього я не можу сказати.
— Тоді заспівай.
Улоф співає.
Зима 1995 року, закривається останнє відділення Бекомберґи. Лікар Яновскі повільно йде неосвітленими коридорами, а тоді відкриває двері в зимове світло. Якийсь час стоїть під вибитим золотим написом і дивиться на маленький замерзлий ставок, потім застібає ґудзики на пальті й іде липовою алеєю геть.
У 1980-х роках пацієнтів переводять з психіатричних лікарень через критику лікування, яке там проводилося, і в результаті хвилі реінституціоналізації, що прокотилася Західним світом. У 60-х роках з’являються антипсихотичні медикаменти, що дає можливість жити без інституцій, а величезних фінансових ресурсів, потрібних для старих психіатричних лікарень, більше не існує.
Сьогодні психіатричний догляд здійснюють у великих лікарнях; залишилося близько десятої частини робочих місць з тих, що були раніше.
Іноді я думаю, що час Бекомберґи співпав із часом держави загального добробуту, 1932–1995 роки.
Мізерікордія
Учора, коли переходила площу, я знову побачила моряка, вперше за кілька тижнів. Він сидів на звичному місці з пляшкою горілки в руці, але тепер уже в кріслі на колесах. Обидві ноги були ампутовані трохи нижче паху, пов’язок ще не зняли. Побачивши мене, він помахав рукою і погукав, я сіла на лавці біля нього.
— Що сталося з твоїми ногами? — запитала я, стримуючи нудоту і намагаючись не дивитися на його понівечене тіло; здавалося, ніби він побував на війні. Він плеснув в долоні й засміявся.
— Їх уже нема.
— Я бачу, але що з ними сталося?
— Ех, ці ноги і так ніколи не приводили мене до добра. Завжди йшли туди, куди їм хотілося. Сама знаєш, навпрошки в першу-ліпшу крамницю з алкоголем або сюди, на площу. Знаєш, як воно буває. А тепер у мене оця класна штука, — він усміхнувся і поплескав по вузьких колесах крісла.