Після цього я пішла забрати Маріона, плакала всю дорогу, було таке відчуття, ніби я повертаюся з похорону. Зайшла в дитячий садок, Маріон кинувся до мене через маленькі кімнати. Щоразу він стає таким незбагненно щасливим, і я теж стаю щасливою. Це ніби вітер усередині мене, можливість, тріщина серед темряви.
Якраз перед тим, як народився Маріон, до пологової зали, де я стояла з пекучим болем у тазу, накинувши відкритий лікарняний халат на голе тіло, залетіла маленька пташка. Біль був таким сильним, що знищував усі думки, забирав страх розірватись, як шматок тканини, і стекти кров’ю. Пташка була маленька, як колібрі, світло-блакитної барви. Вона сиділа у відчиненому вікні, дивилася на мене, і тому я відчула, наче мене вибрали, можливо, так і було. Маріон вийшов із мене, ніби маленький дельфін. Це сталося так швидко, він мало не упав на підлогу, перш ніж я його упіймала. Потім я думала про Лоне — що колись давно вона зробила те саме для мене. Тієї ночі вона теж була сама в пологовому, Їм не ночував удома, він з’явився в лікарні тільки під ранок, п’яний і з таким великим оберемком троянд, що в лікарні мусили принести відра. На єдиній фотокартці з лікарні Лоне виглядає розлюченою, розбитою, вона сидить на краю ліжка і вперше тримає мене на руках. Під очима в неї темні патьоки косметики.
Я часто думаю про Рікарда, про те, яким м’яким він був зі мною, згадую його руки, як він заводив мої руки мені за голову, коли ми кохалися, як обережно проводив пальцями по моїй долоні, туди-сюди уздовж лінії життя і далі, до тонких судин на зап’ясті, я думаю, йому слід було міцніше тримати мене, ніколи не дозволяти мені піти. Коли Маріону було всього кілька місяців, він зателефонував із Гельсінкі і плакав. Я не знала, що маю казати, тому просто відклала слухавку, а тоді лягла біля неї на підлогу і слухала його плач. За якийсь час він поклав слухавку, можливо, зрозумів, що по інший бік мене вже нема.
Часом я думаю, що Пауль порятував мене від щастя, все одно мені не віриться, що я зуміла б жити щасливо. Одного разу ми дуже наблизилися до щастя, в ті вечори на Каммакарґатан, коли ми були одні в усьому світі, огорнуті сонячним світлом на великому ліжку Лоне. Це нагадувало внутрішній біль, я ніби переповнювалася і оберталася всередині, виверталася зсередини.
Зараз пізнє літо, нормальні люди повернулися до міста, вони наповнюють його своїми звуками, своїм багатством і своєю присутністю, своїм бігом підтюпцем. Тутешня майстерня перук зачинена на невизначений час, причіплена записка «Скоро буду» висить вже декілька тижнів, а в баптистерії у церкві зі скляної труни забрали дитину з перами. Я прокидаюся зранку і не знаю — я зараз юна і чекаю, що життя ось-ось почнеться, чи все вже давно закінчилося, і, витягнувши руку на ліжку, торкаюся загорнутого в простирадло Маріона. Я вічуваю, що він не спить, хоча й лежить, відвернувшись від мене.
— Я бачив сон про дідуся, — каже він сухим сонним голосом.
— Що тобі снилося? — питаю.
— Що він поїхав велосипедом у море. Його вже нема?
— Ні, Їм тут. Він у своєму будинку біля моря.
— І надовго він там залишиться?
— Цього я не знаю. Напевно, він сам цього не знає.
— А потім?
— Потім він приїде сюди, побачитися з нами.
Він обертається і дивиться на мене, його очі широко розплющені, такі бездонні зіниці, здається, ніби глибоко в ньому рухається море.
— Думаєш, він приїде?
На вікні вітер грається з тонкою білою фіранкою, і я думаю, що Їм передав мені свою манеру завжди говорити все, як є, навіть якщо це ранить, як-от зараз.
— Я не знаю, Маріоне, — врешті кажу я, — думаю, найбільше за все йому хочеться піти.
— Він завжди цього хотів?
— Думаю, так.
— Але ж тепер він старий?
— Так, але часом лишаєшся малим усередині, навіть якщо виглядаєш старим.
— Мамо, тобі теж хочеться?
— Піти?
— Ага.
— Ні, я хочу бути з тобою.
На вікні надимається фіранка, а тоді звисає, ніби вітер вже ніколи її не зрушить. Я піднімаю руку і торкаюся Маріонової щоки, як колись давно Їм завжди торкався моєї щоки — поспіхом, ніби пташиним крилом.
— Маріоне, про що ти думаєш?
— Про те, що в нас буде стільки всього веселого.
Я сміюся.
— І що ж ми будемо робити?
— Побачиш.
У моїй пам’яті коридорами лікарні літає біла морська птаха. Цього не могло бути, але я так пам’ятаю з того першого разу, коли ми відвідували його в лікарні. Шурхіт крил, пір’їн і ледь вловимий запах моря і смерті, ніби десь усередині будівлі б’ються об берег хвилі, ніби архітектура приховує відкриту рану.