Відвідуючи його тієї пізньої весни, коли мені виповнюється чотирнадцять, я бачу, як Їм возсідає на невеликому схилі під березами перед Великим Чол. Між високої трави зигзагами літають перші білі метелики, вже здалеку нам чути, як Їм розповідає історії і співає перед невеликим відділенням лікарні біля беріз, в оточенні персоналу, пацієнтів і родичів. Ми повільно наближаємося, ідучи під навислими кронами, Лоне далі одягнена в пальто і чоботи, незважаючи на літнє тепло, птахи на деревах кричать, як божевільні, такі довгі, стражденні, похмурі крики. Їм завжди з усмішкою ширяв над безоднею, п’яний і непереможний, він завжди вмів зробити так, щоб інші сміятися. Це його дарунок нам.
Напевно, Їма привезли сюди вночі, його знайшли в снігах на трасі, що вела до аеропорту, і після промивання шлунку в Саббатсберзі доставили до Бекомберґи. Кількома годинами раніше він поселився в готелі біля Норртулла, там проковтнув усі свої снодійні таблетки і запив пляшкою коньяку. Тоді вийшов на трасу в напрямку аеропорту, щоб спробувати сісти на літак і кудись потрапити, байдуже куди — Париж, Санкт-Петербург, Москва, до пункту призначення він мав би прибути вже мертвим. Але до цього не дійшло. Їм заснув у сніговому заметі за кілька сотень метрів від готелю. Я бачу хижих птахів, що на узбіччі чекають на неживе Їмове тіло, і рештки неба, яке повільно зникає між чорними верхівками дерев. На відстані — звуки сирен, дерев’яних черевиків і ключів, за Їмом зачиняються двері, його перевозять освітленими коридорами, і ще ця страшенна темінь, що насувається зі старої криваво-червоної будівлі лікарні біля алеї Бекомберґа в передмісті Стокгольма. Мабуть, це я колись давно, в іншому часі запитую, доки ми ще стоїмо під похиленими березами перед Великим Чол.
— Їммі.
— Що?
— Хіба не було нічого, що того дня могло б затримати тебе в цьому світі?
— І що б це могло бути?
— Не знаю… може, я?
— Припини, Єккі, — каже Їм, сміючись. — Я ніколи не був щасливим від чогось такого, що приносило щастя іншим людей. А ти завжди була вільна. Тобі ніколи не був потрібен батько, та й чоловіка ти ніколи не будеш потребувати.
Він лежав у траві перед Королівською бібліотекою і спав, біля нього — кілька порожніх пляшок. Поруч сиділа вівчарка, раніше я ніколи її не бачила. Він так міцно спав, аж спершу я подумала, що він мертвий. Я присіла біля нього і за якийсь час помітила на шиї слабкий пульс, наче під тонкою шкірою звивалася маленька ящірка. Я боялася, що пес може напасти, але той сидів нерухомо, ніби й не помічав мене. Біля пляшок лежала розгорнута книжка, мій погляд упав на кілька рядків. Те, що людині шкодить, — гріх. Врешті, лампа вічності гасне. Любов неприродня. Пес сидів непорушно і дивився на парк. Може, варто було розбудити його, але я не наважувалася, сіла на лавку трохи віддалік і стала чекати. Сиділа, поки не стемніло. За кілька годин він встав, роззирнувся довкола, зібрав свої пляшки й газети і поплентався геть, він пройшов так близько до моєї лавки, що я відчула його запах, але не побачив мене. Це востаннє я бачила його перед тим, як він потрапив до лікарні.
Останній пацієнт (Ще у світлі)
Наостанок під склепінням мансарди відбувається розмова з головним лікарем. Доктор Яновскі вже йде, його кабінет для прийомів загромаджений спакованими коробками. В думках він уже сидить в своєму новому кабінеті на Кунґсгольмен на висоті пташиного польоту, звідки йому відкриватиметься краєвид аж до міської ради. Улоф сидить, тримаючи на колінах сумку, і дивиться у вікно. В сумці у нього кілька речей: гаманець, окуляри для читання, ліки, піжама, костюм і ще енциклопедія, колись давно отримана від головного лікаря Гаральда Рабе. На підлозі поруч стоїть глобус. На светрі бракує ґудзиків, він на кілька розмірів замалий, руки старого лежать на колінах.
— Я боявся, що ти не прийдеш, — каже він.
— Ми ж домовилися на конкретну годину.
— Так. Я… Годинник зупинився десь о пів на четверту. В такий час уночі помирає більшість людей. Хоча батько помер пообіді. О другій. Я дізнався наступного дня.
— Я пам’ятаю, Улофе. Ти був засмучений.
— Так.
— Ти почав битися.
— Так.
— Потім перестав.
Улоф дивиться на нього великими очима.
— Думаєш, там, назовні, мені буде добре?
— Думаю, так.
— Справді?
— Так, я покладаю на тебе великі сподівання. Як і завжди. Ти ж знаєш.
— Ти казав, що ви були моєю надією, коли у мене не було власної.