— Атож, так і було. Тепер, Улофе, тобі самому доведеться нести надію.
— Я б хотів залишитися тут.
— Чому тобі цього хочеться?
— Тут у мене є друзі.
— Улофе…
— Але у мене немає інших друзів. А ти, лікарю Яновскі, мій друг. Ти казав, що ти мій друг.
— Я твій друг, але це не означає, що ми знову побачимося. Там, назовні, у тебе з’являться справжні друзі.
Улоф знову виглядає у вікно. В очах з’являється блиск.
— Я так не думаю, але буде весло збирати квіти, коли матиму охоту. Поїду до Гаґапаркен і Єрдет, і Лілл-Янсскуґен.
— А що ще?
— Може, я виграю в лотерії найбільшу суму.
Великий чол., березень 1986 року
Клокхуспаркен безлюдний. Перед кімнатою для оглядів чутно поодинокі голоси, в коридорі ходять люди. На Їмові сорочка сигаретного кольору, останні промені пізнього сонця затримуються там, де він сидить перед Едвардом, у кімнаті біля лікарняного годинника. Здається, ніби сидиш усередині велетенського тіла, якраз упритул до нього працює залізне серце, чужий небезпечний пульс. Щоранку: пустка в грудях, що розкривається, наче пустельний ландшафт. Пекуче сонце усередині, крик крові за налитою сонцем випивкою, яка мчить венами. Із записів історії хвороби: Доглянутий, виглядає дещо виснаженим. Усе життя був напруженим і неспокійним.
Очі Едварда наче підсвічені зсередини невиразним нав’язливим світлом, світлом, яке змушує Їма почуватися беззахисно, воно ніби пробивається крізь шкіру, як рентгенівські промені, освітлюючи все, ребра і серце, яке висить усередині, схоже на тінь.
— І яка ідеологія за усім цим?
Їм повертається до цього питання, щодня він довго піднімається сходами до Едварда, аби розпитати про ідеї, що лежать в основі лікарні, про всеохопну ідею.
— Немає ніякої ідеології, Їме. Облиш це.
Едвард знімає окуляри і кладе їх на письмовий стіл, під сонячні промені. Стіл завалений стосами паперів і старих книг, що лежать розгорнуті, наче він читав їх усіх одночасно.
Його руки бліді, трохи веснянкуваті.
— То в тебе є донька?
— Так.
На мить він знову надягає окуляри. Вони не мають оправи, лише тонке скло, що захищає очі.
— Коли тебе приймали сюди, ти говорив, що не маєш дітей.
— Я справді таке сказав?
— Так. Я запитував.
Їм виглядає у вікно. Молочно-біле небо, лихоманно-жовті проблиски.
— У мене було відчуття, ніби у мене не було дітей. Здавалося, що все зникло.
— А зараз?
— Зараз уже не знаю.
Ми чекаємо на Їма в коридорі. Стіни зелені, ніби всередині басейну, з кожної кімнати видно квадрат світла. Віддалені голоси, по стіні лізе самотня чорна муха. До нас підходить медсестра, вона в дерев’яних черевичках, волосся за спиною зав’язане в бліду косу. На маленькій бірці написано ім’я — Інґер Фоґель. Вона каже нам зачекати, Їм скоро буде готовий зустріти нас. Коли він нарешті з’являється, одягнений в сорочку і м’які штани, яких я ніколи не бачила раніше, Лоне встає.
— Доброго дня, Їме.
Він дивиться на нас, наче ми повернулися зі світу мертвих.
На поясі у нього золота пов’язка, нагадує шнурок зі штори.
— Ви прийшли.
— Так, — ледь чутно відповідає Лоне.
— Я думав, що вже ніколи вас не побачу.
Лоне віддає йому пакет з одягом, який ми забрали у господині на Обсерваторіеґатан.
— Анна цікавиться, куди ти подівся. Я не знала, що маю казати. Вона питає, чи ти далі будеш винаймати кімнату. Тобі слід було зателефонувати нам.
— Я не знав, де ви були.
— Ми були в Марокко.
— Я знав, де ви були, але в мене не було номера телефону. Я думав, що ви вже не повернетесь.
Не треба було залишати Їма одного такої зими, з усім цим снігом, який все падав і падав над містом, поки нас не було, але Лоне хоче потурбуватися про себе, це вперше вона має можливість поїхати в подорож, бо Їм вже не спускає на вітер усі наші гроші.
— І що ти робиш цілими днями? — запитую я.
— Відпочиваю. Граю в шахи. Розмовляю з лікарем. І тут є одна дівчина, яка мені подобається. Сабіна.
Лоне вийшла пройтись у коридор. Я сиджу в ногах його ліжка. На самісінькому краю, зачіпаючи ногами підлогу. Повз палату торохкоче лікарський возик. До кімнати заходить Інґер Фоґель з тацею, на якій маленькі пластикові стаканчики з ліками. Така легка ангельська постать в дерев’яних черевичках. Їм залпом випиває свої ліки і ставить стаканчик на тацю.
— Тобі не можна виходити? — питаю і дивлюся на хмари, що пливуть назовні. Пошматовані хмарки, ніби з надірваними краями. Віконним склом тягнеться тонка сітка, ніби павутина, це помічаєш не одразу, лише за якийсь час; віконне скло зсередини не розіб’єш.