— Іноді можна.
— Тобі дозволяють виходити самому?
— Ні.
Я дивлюся на нього, але він відводить очі. Темно-синій погляд, як у мене. Здалека чути монотонний звук важкого зимового дощу, що наближається, водянисто-сіра оболонка неба посічена чорними прожилками гілок.
— Ти справді думав, що ми не повернемось?
— Так.
— Може, Лоне передумає, — кажу я.
— Навряд. Я б на її місці не передумав.
— Не повернувся б?
— Я б не любив мене. Я розумію, що вона не любить.
За кілька днів до того Їм зателефонував і сказав, що хворий. Ми з Лоне щойно приїхали з аеропорту, стоїмо перед вхідними дверми і тут чуємо дзвінки всередині квартири, я кидаюся через світлі кімнати, піднімаю слухавку, і в моїй голову опиняється голос Їма. За вікном сніжить, і я думаю, що, мабуть, це через сніг Їмовий голос настільки змінився, він звучить так, наче Їм знаходиться десь глибоко під землею. Або це просто телефонні лінії поважчали від маси снігу. Під час розмови здається, ніби Їм мерзне, і я думаю про тепле золотисте море, в якому плавала останні тижні, шукала мушлі та морські зірки, я досі відчуваю у собі пульс океану, він хвилями наростає і спадає, прагнучи затягнути мене у глибочінь, аби я могла плавати там вічність.
Раз у раз під час розмови, яка здебільшого триває у мовчанні, чути, як деренчить монета, закинута в телефонний автомат.
— Там, де ти зараз, іде сніг? — врешті питаю.
— Не знаю, — відповідає Їм. — Я стою в коридорі, тут нема вікон, але відколи ви поїхали, сніжити не переставало.
— То що в тебе за хвороба? — посилаю питання в теплий рот слухавки.
— Мої крила стали завеликі, я вже не можу літати.
— Що це означає?
— Точно не знаю, — каже Їм, — запитаю лікаря, коли той прийде, але, напевне, я тут залишуся на якийсь час.
— То де ти?
— У Бекомберзі. Тобі відомо, що це таке?
— Думаю, так, — кажу я, і щось холодне ворушиться всередині біля ребер.
— Можна мені поговорити з Лоне?
— Так.
Якийсь час я тримаю слухавку біля серця, а тоді передаю її Лоне, вона стоїть переді мною, накинувши пальто на руку, я спостерігаю за її обличчям, поки вона говорить. Лоне відчинила вікно, і в кімнату заходить холодне повітря, я мерзну в стьоганій куртці, потім помічаю, що навколо моїх чобіт натекли невеликі калюжі. Лоне міцно притисла слухавку до вуха, вона слухає і дивиться у вікно з дивною відсутньою усмішкою.
Лоне цілими днями лежала на арабському килимку у верхній частині пляжу, біля очерету, де починався сухий потрісканий асфальт. Поринула в свої книжки, а коли засинала на спеці, вітер якийсь час перегортав сторінки і далі мчав пляжем. Самотні собаки, голодні й худі, сновигали туди-сюди на краю води, шукаючи рибу, що викинулася на берег, і сміття. Ночі були зоряні, одного дня вранці на берег викинуло чорне кошеня, я сиділа на балконі, дивилася на далекі темні гори і думала, що ми могли б залишитися, лежати тут вічність, дрімати під вентиляторами на стелі і слухати крики, що на світанку долинали з мінаретів. Якби Їм поїхав з нами, все було б по-іншому.
Камінці в піску, що відкривалися, коли відступали хвилі, нагадували родимки на спині Лоне, здавалося, що над її плечима хтось труснув пензликом, змоченим у темній фарбі. Родимка за кожен рік, що минув, ніби чорне сонце сяяло над її тілом. Вона сиділа на балконі, доки не темнішало її обличчя, а шкіра ставала оманливо ніжною і м’якою. У мене на тілі майже немає родимок, лише бризки веснянок тут і там. Я зовсім не схожа на неї. Дивлячись на себе у дзеркало, я бачила його обличчя, Їмове. Вузькі сині очі, непередбачуваність, порожнеча.
Кількома місяцями раніше ми йшли по Каммакарґатан через парк Теґнерлюнден і далі до Обсерваторіеґатан, де тепер мав мешкати Їм. Лоне попросила Їма переїхати. Нас огортав туман, дерева біля Спьокпаркен стояли майже голі, я тримала Лоне за руку. Ми випроваджували Їма з його валізою до маленької кімнати на Обсерваторіеґатан. Він стояв у дверях і дивився на нас, коли ми збиралися попрощатися, вони з Лоне на прощання випили темний, як жовч, ром, Їм стояв у дверях, наче тінь.
— Не йди, Лоне. Не залишай мене. Я не дам собі ради.
Але ми пішли, пішли униз по Дроттнінґґатан під різдвяними гірляндами, що світилися тисячами зірок.