Коли після школи я приходила відвідати його на Обсерваторіеґатан, він лежав на софі-ліжку, опустивши жалюзі. Кімнатою тягнулися приглушені відблиски світла, він усе забув, дивлячись на мене, він вже нічого не бачив.
— Що ти зробила своїй красивій мамі? Ти теж не турбувалася про неї, як і я?
Він наче забув про існування світла, перестав включати лампи, жалюзі завжди опущені. В його житті світлом була Лоне, а тепер вона зникла. Я сиділа біля нього і дивилася, як сонце зникало з міста, це відбувалося так швидко, однієї миті місто в сонячному світлі, світло в серці, а наступної ставало темно, як у мішку. Переїхавши від нас, Їм часом приходить переночувати, захопивши невеликий пакет. Зранку, коли ми з Лоне затемна збираємося виходити, він ще лежить у двоспальному ліжку. На простирадлах навколо нього пахне якоюсь спустошеністю, відчуттям землі і пустинності, самотністю. Минає кілька місяців і він перестає приходити, а коли я телефоную йому на Обсерваторіеґатан, ніхто не відповідає.
Він схиляє голову їй на пальто, вона гладить його по тім’ї, волосся жорстке і немите, пахне чимось незнайомим, легкий запах ліків і лікарні, пісний білий приглушений запах загноєних бинтів, моргу, мила.
— Мені вже час іти, — м’яко каже Лоне.
Їм нарешті піднімає на неї погляд. У приглушеному світлі його очі ледь блакитні.
— Залишся зі мною, кохана.
— Я не можу.
— Лише на трохи. Посидь зі мною.
— Я справді мушу йти.
— Тоді чому ж ти прийшла?
— Тому що ти попросив.
— То ти прийшла не заради мене?
— Не знаю, Їме, я прийшла, бо була тобі потрібна.
— Але не заради мене?
— Яке це має значення? Я ж прийшла. До тебе більше ніхто не приходив. Лише я. І Єккі.
Раптом у коридорі пролітає біла пташка. Морська або, може, якась хижа. Велика, біла і блискуча, вона змушує мене задуматися про майбутнє. Я вибігаю в коридор і бачу, як далеко на сходовій клітці вона зникає.
В автобусі дорогою додому після перших відвідин Бекомберґи ми з Лоне переглядалися, наче щойно прокинулися після довгого незрозумілого сну. Її яскраво-руде волосся безладно розкуйовдилося, за вікном миготів мертвий індустріальний пейзаж. Не думаю, що нам доводилося коли-небудь розмовляти про ці відвідини після першого телефонного дзвінка від Їма. Ми сіли в автобус, приїхали туди, побули кілька годин у відділенні, а тоді поїхали назад до міста. Коли ми повернулися, Каммакарґатан огорнули тіні, в небі низько висіло холодне біле сонце, Лоне вляглася на софі з книжкою в руках. Настала весна, Лоне більше не хотіла його відвідувати, і я почала їздити туди сама. Лоне ніколи не заважала робити те, що мені хотілося. Я завжди мала свободу, якої потребувала.
Карта (Архітектура суму)
Вузька, сизо-сіра смуга дороги з поодинокими автівками тягнеться повз церкву Бромма, де скупчена групка будинків. Маленька крамниця, школа. Потім — лише голі поля і широкі ліси. Липова алея примикає до головної будівлі лікарні, яка має внутрішнє прямокутне подвір’я. Будинок з годинником, Клокхусет, або Адміністрація — серце будівлі, від нього розходяться два величезні крила лікарні, Великий Чол. для чоловіків і Великий Жін. для жінок, навпроти нього — будівля кухні. Лікарню оточує красивий парк, оточений огорожею кілька метрів заввишки. Щоб зайти до будівлі, треба проминути південний або північний сторожовий будинок. Страшенно покручені дерева горобини, кущі троянд і саджанці з інших країв, сторожові будинки, стіни, сувора симетрія. На всій території розпорошені солітери, також помешкання для працівників лікарні. У двох найбільших павільйонах є місце для понад 400 пацієнтів, зовсім небагато одномісних кімнат, наглядові зали, в кожній вісім-десять ліжок.
Архітектор Карл Е.Вестман — це він створює те, що колись стане однією з найбільших психіатричних лікарень Європи. Його великий креслярський стіл в Управлінні медицини заполонили ескізи малого міста за межами столиці, де має поміститись усе необхідне для дивної людини. Слабке проміння вечірнього сонця падає на тонкі, намальовані олівцем лінії, які поступово перетворюються на вигадані будівлі. Вестман вирішив, що фасад Бекомберґи має бути іржаво-червоним, із таким приглушеним відтінком червоного, що нагадує кров після згортання або слабке світло при заході сонця, і ще фасад має розташовуватися так, аби його завжди освітлювало сонце.
На початку літа 1927 року місто викупило район Бекомберґи, Лілла Енґбю, у тютюнового короля Кнута Льюнґльофа, і навесні 1929 року розпочинаються роботи на захід від Стокгольму. Територія здебільшого лісиста, з ділянками вирубок, поблизу розташоване невелике озеро Шюркшьон і озеро Юдарн з брунатною застояною водою. Упродовж літа 1931 року над землею виростає кістяк лікарні Бекомберґа.