Знову з тиждень нічого — тихо, мирно. Коли дивлюся, а в Зізі вже хусточка шовкова звідкілясь узялася. «Де взяла?» — допитую. Мовчить, очі в землю втупила. Повага ще до мене була, ще боялася моєї сили чудодійної. Все зрозумів я. Зрозумів, звідки у неї та хусточка. Повернувся, мовчки пішов, схиливши голову. А потім майже щодня пішли гості, гуляння.
Мати спочатку умовляла, плакала, а потім і сама за компанію, як збереться товариство, тягне винце за столом. Я тікав у такі дні з дому. А тепер уже звик. Тепер я вже не той, що був раніше…
Набридло Зізі в Криму — захотілось у столицю. Переїхали сюди. І я з ними, звик. Почав горілочкою бавитись… Ех!..
Чернець важко зітхнув і схилився на стіл. Непорушно, мовчазно сидів Базилевич. У другому кутку ресторанчика голосно сперечались про віщось троє в шкіряних куртках і безперестанно кружляли пиво. За буфетом дрімав і здригався високий худий буфетник. Лампа чаділа.
Базилевич раптом відчув у собі страшну нудоту. Брудна обстановка, цей гидкий обідраний чернець, розілляте пиво на столі, вонюча лампа раптом ніби хлюпнули на його якимсь бридом, огидою.
— Чого я пішов сюди? — подумав він і швидко встав. Чернець здивовано підняв голову.
— Куди ти, сину мій?
— Іду, треба йти.
Базилевич швидко розрахувався за вечерю й вийшов. На порозі він на хвилину обернувся. Чернець щось вигукував і намагався підвестися з-за столу.
— Гражданінчіку, гражданінчіку! Як накажете подякувати за вечерю? — почув Базилевич услід, і коли, не відповідаючи, він стукнув за собою дверима, з ресторанчика аж на вулицю докотився п'яний чернечий регіт.
Базилевич швидко йшов. Він якось зовсім не думав про цю зустріч і про вечерю з «типом». Зразу якось не було думок, і тільки вже на другому кварталі яскраво блиснув спогад про сьогоднішні проводи комсомольців-призовників. Важким передчуттям стиснулось серце. Базилевич думав про те, що на той рік вже, певне, ніякої відстрочки йому не буде — і доведеться йти до армії.
Від цієї думки величезна туга охоплювала всю істоту
— Бути червоноармійцем, — думав він, — вдягати вонючі штани й гімнастерку, спати в одній кімнаті з простими хамами, з якимись дурними парубками? Це ж — жах!
Якось несподівано для самого Базилевича зринуло це слово «хами». А втім, воно не викликало в нього жодного протесту чи заперечення, навпаки — через якийсь момент він ще раз подумав: «А що ж, хами й справді. Факту заперечувати не доводиться. Хами й хулігани, яких беруть в армії в “обработку”».
І вже нові думки лізли в голову:
— Справді, хіба це не насильство, не моральне приниження? Беруть освічену, інтелігентну людину і змушують її два роки чистити кізяки з-під коней, тупцювати під команду якогось малописьменного мужичка ройового[1], їсти кандьор із чорним «салдатським» хлібом і щосуботи показувати на огляді полові органи якомусь «коновалові» лікпомові!
І він відчув себе таким нещасним, приниженим і прибитим.
— У царській армії — і то не було такого знущання. Там гімназистів відразу офіцерами робили, а в нас… І це тим більше, що в нас так мало освічених, культурних робітників в армії!
Базилевич уявив свою теплу затишну кватирку — і йому стало шалено шкода її кидати. Проміняти на рік чи два своє спокійне життя на муштровку, чорний хліб та на щохвилинну підлеглість кожному, починаючи від ройового до командира полку, здавалося для Базилевича неможливим.
«І що ж, коли трапиться війна? — подумав він. — Заб’ють же, обов’язково заб’ють або задушать газами. Куди нам до буржуазної техніки?»
Він пригадав Ніну, і найстрашнішою йому здалася розлука з дружиною.
«А Наталя?» — майнула думка. Майнула й розтанула.
Дружину він і досі кохає, а Наталя — так… просто хвилинна гостра насолода, щоб врешті не притупились нерви і не згубити смаку до свіжини.
«Звичайно, тут тільки тіло, — міркує Базилевич. — На біса мені її “душа”? Ех, чорт, як я її сьогодні так обняв необережно!»
Він згадав, як піддались у Наталі під його дотиком гумові груди; згадав її округлі, ніби виточені, ноги і втягнув у себе слину, що почала густо збиратись у роті.
1
Ройовий — командир відділення. —