— Ех, любий В. Минко, написав ти про мене на свою голову…
Так воно, власне, й сталося. Мої щасливі, радісні дні після виходу книжки тривали недовго».
А ось для контрасту початок рецензії на «Беладонну» в «Літературній газеті»: «Вже сам зовнішній вигляд викликає занепокоєння. Розрахована на смак “густопсового” міщанина обкладинка. Сила “краси”. Не менше “стилю”. Починаючи від блідо-зеленої шпалери, що становить фон обкладинки, і кінчаючи стрункими ніжками оголеної жіночої постаті з цигаркою в тоненьких пальчиках, “краси” й “стилю” стільки, що скромного пролетарського читача й занудити може! Зате міщанинові вона, безперечно, дасть справжню насолоду».
Таке враження, що на книжку дивилися люди з різних планет, правда? Ні, жінка на обкладинці «Беладонни» зовсім не оголена, лише видно підв'язки на її панчішках.
Простий нехитрий Минко не соромився своєї розповідної манери, і це вигідно вирізняло його на тлі тогочасної прози. Намагаючись відтворити усні діалоги, письменник запроваджував у мову белетристики чимало жаргонізмів, просторіччя. Серед його сюжетних і стилістичних переваг — авантюрність і динамізм: у нього швидко змінюються події, настрої, ситуації, дії у нього заплутані, а розв’язки несподівані. Цього всього (плюс Ложа Вільної Любові і сцени пристрастей демонічної жінки) було досить, щоб визнати роман міщансько-бульварною літературою. «Беладонна» була першою прозовою книжкою автора, тому критики сподівалися, що «дальші герої і героїні В. Минка палатимуть не лише тим світлом, що їх запалять особи іншої статі».
Повісті «Бруд» та «Розвага» Петра Голоти критика теж назвала міщанськими й бульварними. Їх так само вважали за змістом нікому не потрібними, адже автор замість робітників і селян описував життя міщанської родини Галанів та пригоди в місті сільського парубка Толька-Анатоля, розпусника і спокусника. Якщо Минко взяв епіграфом до свого роману рядки з Блока: «Мне самому и дик, и странен тот свет, который я зажег», — то Голота супроводив «Розвагу» рядками з Сергія Єсеніна, якого вже тоді вважали втіленням міщанських смаків: «Слишком многое телу надо». Та ще й наділив правильну комсомолку в романі розкішними грудьми. Автор так захопився її пишним бюстом, аж критик назвав це бридким смакуванням, а романи Голоти — попросту вульгарною халтурою.
Справді, жодних тобі позитивних типів, самі міщани, крамарі, безсловесний комуніст, який нічого не може зробити з гулящою дружиною, солідний посадовець, який ґвалтує прислугу, повії, задоволені своїм ремеслом, розтратники, крадії, одним словом, неробочий і часто злочинний елемент. Не таких пригод чекав від комсомольського письменника робітничо-селянський читач. І обкладинка нагадує Минкову: за столиком у непманському ресторані сидить парочка. Він (очевидно, службовець у костюмі й окулярах) наповнює келих, вона, модно вбрана, нога на ногу на передньому плані, в одній руці тримає цигарку і пускає кільця диму, другою підносить келих до губ.
Інший тип любовного роману представляють Гордій Брасюк і Петро Ванченко. Тут немає лірико-романтичного струменя, як у Донченка, нагромадження пригод і випадків, як у Минка й Голоти. Обидва романи присвячено інтимно-психологічним переживанням: мінімум героїв і максимум пристрастей.
«Донна Анна» Гордія Брасюка — сімейна драма. Є у ній, як підказує назва, і Дон Жуан, і Командор. І це одинокий представлений тут любовний роман, де перед читачем постає внутрішній світ жінки, щоправда, знову-таки очима автора-чоловіка. Головна героїня, Ганна Бачинська, живе лише любов’ю до чоловіків, переживає тільки особисті трагедії. Що таке любов, відданість, зрада? Чи можна любити одночасно двох? Хто для жінки важливіший — чоловік чи дитина? Для когось ці питання далекі, для когось актуальні. Критика побачила багато спільного між романом Брасюка і «Дівчинкою з ведмедиком» Домонтовича, яку ми вважаємо інтелектуальним романом. Спільне, зокрема, — це нецікава проблема і непотрібні герої. Звичайно, новітня донна Анна не відповідає образу радянської жінки: вона не бере участі в громадському житті, взагалі існує поза колективом, у вузькому світі власних проблем і переживань. Брасюк не дає соціальних ситуацій, не описує соціальне оточення, тим-то його персонажі можуть «копирсатися у власних почуттях», як намагається шпигнути автора рецензент, у першій-ліпшій буржуазній країні. Остаточний присуд — суміш безцільного натуралізму з умовністю бульварної романтики та відображення дрібнобуржуазної ідеології — пов'язує «Донну Анну» з іншими любовними романами в цій антології.