Ще один любовний роман переживає головний герой «Повісті без назви». Йому випадають чи не найсуворіші психологічні випробування, адже, на відміну від Ганни Бачинської, він комуніст із незаможників, пройшов революцію й громадянську війну, він голова міськради, відповідальний партієць і посадовець, у нього дружина і двоє синів. І це він зраджує, він, а не його. Тут уже не Домонтович згадується, а Плужникова «Недуга»: той самий внутрішній конфлікт, схожа колізія і навіть кохання — це хвороба, недуга.
Закохався? — Радивон Саран сам собі не вірить, адже кохання — то для молоді, для комсомольців, а він старий досвідчений більшовик, йому вже сорок три. Так само соромно йому зізнатися, що думка про синів іноді переважає над громадськими справами. Та ніщо людське комуністові не чуже, і гарна жінка, опереткова примадонна будить у ньому давно забуті почуття і плотські бажання. Почуття і обов’язок, жінка-коханка і жінка-партнерка — ще одна вічна дилема. Про жінку-товаришку навіть не йдеться, бо ні дружина Олена, ні актриса Катерина не поділяють його поглядів. Дружина релігійна і забобонна, коханка легковажна і порожня, Радивон — самотній вовк. Він бореться з собою, тікає від спокуси, бере в парткомі відрядження для роботи на селі.
Що сильніше — ідеологія чи фізіологія? Критикам не подобалася сама постановка питання, бо вони відчували, що відповідь їх іще дужче не задовольнить. Ванченкові перепало найбільше: через «Оповідання про гніду кобилу» його вважали співцем тваринного начала в людині, прибічником «свинячого закону життя» й «ідеології наївного цинізму». Мовляв, іще одна «біологія понад усе».
З оцінками, а радше присудами тогочасної критики, загалом усе ясно, а от читацьких відгуків майже не збереглося. Хоча у двадцятих читачі охоче писали письменникам, бо інших каналів спілкування з улюбленим автором — ні блогів, ні соцмереж — не було. Листи читачів цитує у спогадах Василь Минко. Баришні реагували на його роман десь так, як на «Джейн Ейр»: «Я прочитала “Беладонну” і всю ніч не спала, плакала…» Іншим разом запрошували на побачення (це навіть не бачивши фото автора). Одна палка шанувальниця писала: «Чекатиму на вас о п'ятій годині на центральній пошті біля вікна № 3. Буду в зеленому капелюшкові, триматиму “Беладонну” під пахвою».
Читачки — вони такі: що сьогодні, що у двадцятих. Проте писали й чоловіки: «Шановний автор Минко. Де можна купити вашу книжку? Я обійшов у Полтаві всі книгарні, і всюди кажуть: розпродали».
Треба одразу сказати, що Минко наводить і негативні відгуки. Ба більше, один із таких листів від читачів, а не лайка критиків, змусив його серйозно задуматися над своїм творчим шляхом. Любовні романи у кожному разі були популярні — про це свідчать і читачі, і тиражі.
У цій антології шість любовних романів. Хтось неодмінно закине, що не всі їх можна назвати романами: ні за обсягом, ні за сюжетом чи композицією. Справді, крім «Донни Анни» Брасюка, інші твори сучасники називали повістями. Нині цей термін вийшов із літературознавчого вжитку: де ж воно бачено любовну повість? Натомість у західній англомовній традиції існує поняття короткого роману, тож будемо вважати «Бруд» Голоти, «Беладонну» Минка і навіть Ванченкову «Повість без назви» короткими романами.
Крім того, роман — це ще й любовні стосунки, не лише літературний жанр. Як осудливо писав один критик: «Минко розробляє переважно і майже виключно одну лише сторону побуту — відносини поміж женщиною та мужчиною». Тому антологія любовних романів — це не тавтологія, а підбірка історій про любовні стосунки між чоловіками й жінками. Різні люди — старші й молодші, освічені й ледь письменні, різне походження — міщани, інтелігенція, селяни, партійці, комсомольці, різні професії — чиновники, робітники, повії, інженери, артисти, музиканти, льотчики. Проте всі вони підвладні звичайним людським почуттям: вони вміють чи не вміють любити, ревнують, розважаються і граються чужими почуттями, фліртують, інтригують, жадають, зраджують, страждають, ненавидять, мстяться. Вони бувають смішні й страшні, приємні й огидні, але вони завжди викликають емоції.
Ці тексти різні ще й стилістично, адже кожен автор по-різному наділений письменницькими талантами. Проте вони не сопливо-сентиментальні, ба навіть і не романтичні, як належиться любовним романам. Усі шість творів, зібрані докупи, дають більш-менш чітке уявлення про масове популярне чтиво двадцятих років, у якому любовний роман відігравав чільну роль. Антологію можна доповнювати і розширювати, адже у 1920-х письменникам важко було опиратися біології, яка понад усе.