Протягом 1957—1958 років видавництво ЦКЛКСМУ «Молодь» (колишній «Молодий більшовик») випустило шеститомне зібрання його творів, до якого ввійшли тільки твори для дітей: там немає ні «Золотого павучка», ні «Диму над яругами». Студенти філфаків вивчають творчість письменника лише в курсі «Українська радянська література для дітей».
Золотий павучок
Світло погасло раптово й різко, навіть здалося, що від несподіванки важко схлипнув глибокий, як прірва, чорний партер. Зараз дадуть завісу, йтиме розвесела оперета, нафарбовані дівчата й чоловіки в яскравих убраннях співатимуть і тупцюватимуть на сцені; і вже заграла на золотих струнах і цимбалах жартівлива, в'юнка музика.
І в цей момент Базилевичеві раптом чомусь спали на думку сьогоднішні комсомольські збори. Що за чорт? Він забув, зовсім забув, що саме там було, навіть не може пригадати, хто ж сьогодні головував.
— Я, мабуть, просто якось не звернув уваги або… або нічого не чув, — подумав він.
І чомусь оце зараз знову спало йому на думку, що взагалі збори зробилися для нього тепер чимось таким нудним, що обов’язок висидіти на них годину-дві — це вже справжня кара.
Таке становище утворилося для Базилевича якось непомітно й само собою. Ніби якийсь цвяшок заскочив йому в серце і зробив там виразку. Ця виразка починала ятритись тим дужче, чим ближче були нові збори.
Він пам’ятає, як це було: спочатку байдужість, потім нецікаво, він почав пропускати збори, і нарешті нудота. Страшна, відворотна нудота!
Та колись на зборах же таки трапилась несподіванка для самого Базилевича: він зацікавився суперечками з приводу одного питання — і, диво, підніс руку, щоб попрохати слова. Слово йому зараз же дали, він підвівся з місця. І враз десь глибоко-глибоко в серці заболіла, занила стара знайома виразка. Великі сірі очі раптом затуманіли, і на мить міцно-міцно й болісно стиснулись виразні чіткі губи. Здалося тоді, що вся постать Базилевичева враз зігнулася, зіщулилась, і він хапливо, ковтаючи звуки, промовив:
— Я хотів те… Попередній товариш сказав якраз те, що й я хотів… — і він швидким рухом якось неприродно відкинув із гарячого лоба довге чорне волосся. Тоді для чогось озирнувся навколо і важко, ніби стомлений тяжким тягарем, опустився на стілець.
Питання, яке тоді обмірковували, було про нові методи комсомольської роботи. Багато комсомольців тоді висловлювалось, і всі вони нарікали на «сухість» офіційних доповідей, на відсутність якоїсь живої діяльності в осередку. І саме це зацікавило Базилевича.
«Справді, — подумав він, — ні к чорту така постановка роботи, як зараз. Ось я їм скажу про все…» І підвів руку. Але нічого не сказав, бо в ту саму мить уже добре знав, що для нього справа не в оживленні роботи; він відчув, що вже ніякі «нові методи» не зможуть зв’язати тієї нитки, що нею він був прив’язаний до осередку і яка якось непомітно і невідомо коли розірвалася.
— Ні, справді, хто ж сьогодні головував? І як же це я не примітив?.. — думав Базилевич.
В оркестрі з гами звуків раптом викотилась висока тонка флейта і, коливаючи тишу, впала до ніг. Тоді грякнув грім бубна і залились, зацокотіли, затріщали кастаньєти. В ту саму хвилину завіса розчахнулась і поповзла в різні боки, а зі сцени вже хлюпнув буйний, веселий гамір.
Поруч із Базилевичем сиділа Наталя, дружина Колі Шпака, з яким Базилевич приятелював. Взагалі ж близьких товаришів у нього не було, та й приятелювання його з Колею було якесь дивне. Про віщось серйозне ні Коля, ні Базилевич між собою ніколи не балакали. Не ділились вони один з одним ані своїми пригодами, ані планами на майбутнє, як це звичайно буває між приятелями. Зустрічаючись, вони міцно й довго тиснули один одному руку і обоє широко посміхались. Після цього Базилевич неодмінно витягав із кишені цигарки, і вдвох запалювали.
Коля палив із насолодою, жадібно втягуючи в себе їдкий синій дим, що потім струмочками виповзав з носа. Базилевич, навпаки, палив неуважно, якось наче з огидою тримаючи цигарку в лівому кутку пухнастих чітких губ.
Два-три запитання про справи, Базилевич ляпав Колю долонею по плечі, і обоє розходились. Іноді розмова їхня варіювала.
— Ну, як там Наталя? — запитує Базилевич.
— А що їй? Нічого. А твоя як? — широко посміхається Коля.
— Чому ти ніколи не прийдеш із нею до мене? — ніби між іншим цідить Базилевич і губами перекидає цигарку з лівого в правий куток рота. І далі:
— Як твоє життя з нею? Задоволений, та? Як вона — дуже те… гаряча? Це я так… Читав учора про шкідливість частих полових зносин, — додає він і бачить, що Коля перестав посміхатись.