ФРАНСУАЗА: Припини.
ЕРІК: Хтозна, може, ти бачиш те, чого немає? Можливо, ми бачимо те, чого немає?
ФРАНСУАЗА: Ми бачимо саме те, що є.
БОРИС: Франсуазо, ти не зобов’язана доводити свою моральність. Ти не мусиш зверхньо поправляти накрохмалений комір так, ніби носиш ортопедичний корсет. До речі, поділися з нами — що саме ти бачиш? Що саме «є»? Кажи ж, не мовчи!
ФРАНСУАЗА (після паузи): Еріку, допоможи мені...
ЕРІК: Люба, я не вважаю за належне втручатись у справу, яка мене не стосується...
ФРАНСУАЗА: Це день народження твоєї матері. У нас має бути свято...
ЕРІК: Атож... Однак мамі ж не шість років!
ІВОННА: Я взагалі нічого не розумію.
ФРАНСУАЗА: Поки Патриція нидіє у Валансьєні...
БОРИС: Ага! Кажи далі...
ФРАНСУАЗА: Я не розумію, навіщо ти нав’язуєш мені... Міг би вже вшитися звідси...
АНДРЕА: Але залишитися хотіла я...
БОРИС: Я наїхав на Івонну...
ЕРІК: Втеча з місця злочину — дуже погано.
ФРАНСУАЗА: Годі, Еріку! Сил немає на ваші відчайдушні жартики!
ЕРІК: Ти надто драматизуєш.
ФРАНСУАЗА: Я просто прошу трохи розуміння! І все! Це ж не так багато! Розуміння — хоч трохи!
АНДРЕА (пошепки): Борисе, мені треба до вбиральні... (до інших) Даруйте, вийду на хвилинку до вбиральні...
ЕРІК: Знаєте, де це? Праворуч, потім прямо, потім вниз і ліворуч...
БОРИС (ніжно): Провести тебе?
АНДРЕА (так само): Не треба... Вибач...
Андреа йде до вбиральні.
ФРАНСУАЗА: Хто це така?
ЕРІК: Франсуазо...
ФРАНСУАЗА: Що, спитати не можна?!
ІВОННА: Як завжди, робить із себе посміховисько...
ФРАНСУАЗА: Скажи своїй матері, щоб думала, що казати!
ІВОННА: Ніхто мені нічого казати не буде! Звертайся до мене, будь ласка, прямо, Франсуазо, коли маєш що мені сказати! Я не виконую накази! Тим паче власного сина. Моя сумочка не застібається!
ЕРІК: Чому ж, мамо... Дивись, застібається...
Він б’ється над застібкою.
БОРИС: Щойно вона повернеться — ми йдемо.
Пауза.
ФРАНСУАЗА: Не можу не розповісти про це Патриції.
ЕРІК: Та що з тобою сьогодні таке?
ФРАНСУАЗА: Якби Патриція побачила щось подібне стосовно тебе — я б хотіла, щоб вона мені розповіла.
ЕРІК: Побачила що? Що саме ти побачила?
ФРАНСУАЗА: Борисе, ми нічого такого не бачимо? Наберися нарешті мужності нам це сказати!
БОРИС: Франсуазо, роби як знаєш, мені все одно. Між нами — багато світових років... Еріку, до побачення. Дякую за твої поради... Мадам, до побачення...
ІВОННА: До побачення.
БОРИС: Іще раз даруйте за неприємність...
Виходить у тому ж напрямку, що й Андреа.
Пауза.
ФРАНСУАЗА: Я почуваюсь такою самотньою!.. Дуже самотньою...
ЕРІК: Люба...
ФРАНСУАЗА: Коли я попросила допомогти мені — хіба ти мене не почув?!
ЕРІК: Почув.
ФРАНСУАЗА: То чому ж не кинувся, забувши про все, мені на поміч?!
ЕРІК: Бо ти це сказала таким тоном... Тобі варто обирати інший тон, люба...
ФРАНСУАЗА: Яка різниця, яким тоном я це сказала! Коли я прошу про допомогу — допомагай! Незалежно від того, маю я рацію чи ні!
Пауза.
ЕРІК: Мамо, ти ж будеш устриць, правда?
ІВОННА: Твій батько гучно жував, робив щелепами такі звуки... знаєш, його виховували у дуже бідній родині... і якось я мала необережність зробити йому на людях знак... невдоволення, зауваження... А йому здалося, що це помітили всі, він оскаженів... Знаєш, синку, людям не подобається, коли їх принижують публічно...
3
Жіноча вбиральня у ресторані. Бачимо також і частину коридору, який туди веде.
Раковина, дзеркало. І зачинена кабінка. У її дверцята стукає Борис.
БОРИС: Андреа? Андреа?.. З ким ти розмовляєш? Відчини ці кляті двері...
За мить Андреа відчиняє дверцята кабінки.
Вона сидить на унітазі з телефоном у руці. На підлозі стоїть порожній келих.
БОРИС: З ким ти розмовляла?
АНДРЕА: Знаєш, про що я думаю? Коли чотири роки тому я вперше роздягнулася перед тобою, ти зауважив, що станик і трусики надто стягували моє тіло. Ти помітив червоні сліди на моїй шкірі і запитав, навіщо ми, жінки, носимо речі, які нас так мучать? А я відповіла, що просто звикла... Пам’ятаєш?
БОРИС: Дуже добре пам’ятаю.
АНДРЕА: Мені не спадало на думку носити білизну, яка не стягувала б тіло.
БОРИС: Ходімо, нам час. Що це за келих?
АНДРЕА: Це просто келих.
БОРИС: Ти сидиш на унітазі з келихом у руці?