— Вона просила про аудієнцію. Я відіслала її у тронну залу, щоб там чекала на твій приїзд.
— Гаразд,— зітхнув князь.— Капітане! Що швидше ми з цим покінчимо, то швидше я зможу відпочити.
Гота поніс його довгими сходами у Вежу сонця — у великий круглий покій зразу попід банею, де останнє пообіднє сонячне проміння, косо вливаючись крізь товсті мозаїчні шибки, помережило ромбики білого мармуру півсотнею кольорів. Тут чекала третя гадюка.
Вона сиділа, схрестивши ноги, на подушці біля підніжжя високого помосту, де стояли престоли, але, щойно князь із капітаном увійшли, одразу ж підвелася, вдягнена у вузьку сукню з блакитної парчі з рукавами з мирського мережива; вигляд у цій сукні вона мала невинний, як сама Діва. В одній руці вона стискала вишивку, над якою працювала, а в другій — пару золотих голок. Коси в неї теж були золоті, а очі — глибокі сині озера... й водночас вони нагадали капітану очі її батька, хоча в Оберина вони були чорні як ніч. «Усі Оберинові доньки мають оті його гадючі очі,— зненацька збагнув Гота,— незалежно від кольору».
— Дядьку,— заговорила Тієна Санд,— я чекала на вас.
— Капітане, допоможіть мені зійти на престол.
На помості було два престоли, схожі майже як викапані, тільки в одного спинка була інкрустована золотим списом Мартелів, а в другого — палючим ройнарським сонцем, яке маяло на щоглах кораблів Наймірії, коли ті вперше припливли в Дорн. Капітан всадовив князя попід списом і відступив.
— Так боляче? — голос у леді Тієни був лагідний, і вигляд вона мала солодкий, як полуниця влітку. Матір її була септою, і Тієна несла ауру майже неземної невинності.— Чи можу я чимось зарадити вашому болю?
— Кажи, що маєш, і дозволь мені відпочити. Я втомився, Тієно.
— Я це гаптую для вас,— Тієна розгорнула вишивку. На ній красувався її батько, княжич Оберин, на степовому скакуні, в червоних обладунках, усміхнений.— Коли закінчу, подарую вам, щоб ви його не забували.
— Навряд чи я забуду твого батька.
— Приємно це знати. Бо багато хто не був певен.
— Лорд Тайвін пообіцяв нам голову Гори-на-коні.
— Який він ласкавий... але меч ката — не гідний кінець для бравого сера Грегора. Ми стільки молилися за його швидку смерть, що тільки справедливо буде, як і він молитиметься за те саме. Я знаю, якою отрутою скористався батько,— повільнішої й боліснішої смерті просто не існує. Зовсім скоро ми почуємо зойки Гори — навіть тут, у Сонцесписі.
Князь Доран зітхнув.
— Обара вимагає від мене йти на них війною. Нім задовольнить і вбивство. А тебе?
— Війна,— сказала Тієна,— але не така, про яку йдеться сестрі. Дорняни найкраще воюють удома, тож я вважаю — слід гострити списи й чекати. Коли Ланістери з Тайрелами прийдуть сюди, ми пустимо їм кров на перевалах і закопаємо їх під дюнами, як уже робили це сотню разів.
— Якщо вони сюди прийдуть.
— Та доведеться, бо в іншому разі королівство знову розвалиться, як до нашого шлюбу з драконами. Батько мені все розповів. Казав, що маємо дякувати Куцю за королівну Мірселлу. Гарненька вона, правда? Були б у мене кучері, як у неї! Вона просто створена, щоб стати королевою, точно як її матір,— у Тієни на щоках розквітли ямочки.— Матиму за честь готувати весілля й замовити корону. Тристан і Мірселла такі невинні, я подумала, мабуть, підійде біле золото... зі смарагдами — вони личитимуть до Мірселлиних очей. Ну, і діаманти з перлами теж зійдуть, головне — одружити й коронувати дітей. А тоді досить буде просто проголосити дівчинку Мірселлою Першою, королевою андалів, і ройнарів, і перших людей, законною спадкоємицею Сімох Королівств Вестеросу,— і чекати на появу левів.
— Законною спадкоємицею? — пирхнув князь.
— Вона старша за брата,— пояснила Тієна, мов якомусь дурнику.— І за законом Залізний трон має перейти до неї.
— За дорнським законом.
— Коли добрий король Дейрон одружився з князівною Міраєю і приєднав нас до свого королівства, було погоджено, що в Дорні завжди пануватиме дорнське право. А Мірселла, як на лихо, нині в Дорні.
— Так і є,— буркітливо мовив князь.— Дай мені трохи подумати над цим.
Тієна розсердилася.
— Ви забагато думаєте, дядьку.
— Справді?
— Батько так казав.
— Оберин думав замало.
— Деякі чоловіки багато думають, адже бояться діяти.
— Є відмінність між страхом і обережністю.
— Молюся, щоб ніколи не побачити вас настрашеним, дядьку. Ще дихати забудете,— махнула вона рукою...
Капітан з гуркотом опустив на мармур ратище барди.
— Міледі, ви забуваєтеся. Зійдіть з помосту, будь ласка.
— Я не мала на думці жодної кривди. Я люблю дядечка, як, я знаю, він любив мого батька,— Тієна опустилася перед князем на одне коліно.— Я висловила все, з чим прийшла, дядьку. Пробачте, якщо образила: моє серце розбите на друзки. Ви не розлюбили мене?
— Звісно, ні.
— То благословіть мене, і я піду.
Доран на мить завагався, а тоді все-таки поклав долоню небозі на голову.
— Кріпися, дитино.
— А як інакше? Я ж бо його дочка.
Не встигла вона піти, як на поміст квапливо піднявся мейстер Калеот.
— Князю, вона не... дайте-но глянути на вашу долоню,— він уважно оглянув спершу внутрішній бік, тоді перевернув і понюхав князеві пальці.— Ні, все добре. Добре. Подряпин немає, отож...
Князь відсмикнув руку.
— Мейстре, ви не потурбуєтеся принести мені макового молочка? Вистачить і наперстка.
— Макового молочка. Певна річ.
— Просто зараз, будь ласка,— лагідно підігнав його Доран Мартел, і Калеот помчав до сходів.
А надворі вже сіло сонце. Під банею світло набуло сутінково-синьої барви, і ромбики на підлозі згасали. Князь сидів на престолі попід списом Мартелів, блідий від болю. Довший час помовчавши, він обернувся до Арео Готи.
— Капітане,— заговорив він,— варта моя віддана мені?
— Віддана.
Капітан не знав, як ще можна відповісти на це питання.
— Вся? Чи тільки частково?
— Це добрі вояки. Гарні дорняни. Діятимуть, як накажу,— він стукнув ратищем барди по підлозі.— Я принесу вам голову будь-кого, хто вас зрадить.
— Голови не потрібні. Хочу послуху.
— Ви його маєте.
Служити. Коритися. Захищати. Прості обітниці для простої людини.
— Скільки людей треба?
— Це ви самі вирішите. Може статися, що кількоро добрих вояків упораються краще, ніж два десятки. Хочу зробити все якнайшвидше і якнайтихіше, без кровопролиття.
— Швидко, тихо і без крові, ага. Що накажете?
— Розшукаєте братових дочок, візьмете під варту й замкнете в камерах нагорі Списовежі.
— Гадюк? — у капітана пересохло в горлі.— Всіх... усіх вісьмох, князю? І найменших теж?
Князь поміркував.
— Доньки Еларії замалі, щоб становити небезпеку, але хтось може схотіти використати їх проти мене. Їх теж варто тримати в безпеці біля себе. Тож найменших замкнете також... але найперше — Тієну, Наймірію й Обару.
— Як накаже князь.
У капітана краялося серце. «Моїй маленькій князівні це не сподобається».
— А що з Сареллою? Вона вже доросла, їй майже двадцять.
— Якщо вона не повернеться в Дорн, нічого я з Сареллою вдіяти не зможу — хіба молитися, щоб вона виявила більше здорового глузду, ніж її сестри. Нехай собі... грається. Зберіть усіх решту. Не зможу заснути, поки не впевнюся, що вони всі в безпеці й під вартою.
— Буде зроблено,— мовив капітан і повагався.— Коли про це дізнаються на вулицях, простолюд вибухне.
— Цілий Дорн вибухне,— озвався Доран Мартел змученим голосом.— Я тільки сподіваюся, що лорд Тайвін почує цей вибух на Королівському Причалі та знатиме, якого відданого друга має у Сонцесписі.