Якому Еросові треба воздавати хвалу? У відповіді на це запитання простежується софістичний раціоналізм, типовий для персонажа, що перебуває тепер на сцені. З погляду поганської релігійності, кожній божественній силі, яка виявлялась у людському pathos, належало поклоніння і хвала. І Павсаній формально визнає, що потрібно прославляти всіх богів без винятку; але відразу ж заперечує цей принцип і приймає бачення раціоналістичне, деміфізуюче, софістичне; він стверджує, що не кожен Ерос прекрасний, а тому не кожен Ерос вартий похвали, а лише той Ерос, який здійснюється належно [180е7-181а7].
За Павсанієм, цінності не перебувають у речах, їх надають речам і вчинкам самі люди. «Сам собою жодний [вчинок] не може бути ні добрим, ні поганим» [181а1]. Однак він може стати гарним, якщо його здійснюють правильно і гармонійно, або поганим, якщо його роблять протилежно. Іншими словами, сам собою вчинок не має позитивної чи негативної вартості; щойно спосіб, у який його здійснюють, надає вчинкові аксіологічної вартості. А це означає, що людина може задовольнити будь-яке своє бажання і пристрасть — важливо тільки дотримуватись відповідної форми.
Ерос Пандемій, або посполитий, пов'язаний з Афродітою Пандемією, або посполитою, яка набагато молодша від Афродіти небесної і породжена чоловічим та жіночим началами. Тому люди, які слідують за таким Еросом, люблять насамперед жінок і, зокрема, «люблять передусім тіла, а не душі» [181b2-3]. Окрім того, вони шукають юнаків, обдарованих невеликим розумом, щоб мати змогу легко підкорити їх своїм бажанням, і діють, як їм вдасться, не перебираючи, — повністю нехтують тими правилами, які надають вчинкам відбиток краси, а отже й благості.
Натомість Ерос Ураній, або небесний, пов'язаний з Афродітою Уранією, або небесною, породженою лише чоловічим началом. «Тому люди, які слідують за таким Еросом, люблять здебільшого сильніших і розумніших чоловіків» [181c5-6]. А оскільки Афродіта небесна старша, а отже поміркована, ті, хто йде за Еросом, пов'язаним з цією богинею, підкоряються ще й справедливому законові «поміркованості»: вони обирають юнаків не тоді, коли тим ще бракує розуму, а коли вони вже набувають розсудливості й стає зрозуміло, як далі піде розвиток їхньої душі й тіла.
Павсаній закінчує перший раунд оборони педерастичного Ероса, стверджуючи, що добре було б встановити закон, який би наказував належно кохати юнаків, тобто згідно з небесним Еросом, і не давав би кохати їх згідно з Еросом посполитим [180е1-6]. Із вправністю доброго оратора Павсаній підтверджує свою тезу, аналізуючи ставлення до чоловічого кохання в різних країнах, намагаючись показати, що це ставлення залежить від низки оцінкових критеріїв, а отже, від суджень, в принципі відносних. Він, зокрема, пробує довести, що ставлення до чоловічої любові не залежить від φύσις, тобто від природи цієї любові, а залежить від звичаїв та усталених норм, тобто від «позитивних законів», які, однак, дуже різняться між собою [182а7-184с5].
В Еліді та в Беотії, де є брак культури та інтелектуального виховання, виник звичай, скріплений законом, згідно з яким вважається навіть гарним, коли юнак віддається коханцеві, не перебираючи. Це пояснюється тим, що низький рівень культурного розвитку зробив людей тих країн нездатними належно висловлювати свої судження і вони не вміють виголошувати промов, які могли б впливати на юнаків. Таким законом вони звільняють себе від будь-якого труду і зусиль для їх завоювання [182b2-7].
Натомість в Іонії, яка перебувала під впливом варварів, таку поведінку закоханих вважають ганебною. Іонійські звичаї утвердилися здебільшого при пануванні тиранічних режимів, а при таких режимах любов до юнаків, як і любов до гімнастики та до мудрості, вважають небезпечною, а отже ганебною. Тут ідеться передусім про причини політичного характеру: «Адже правителям, мабуть, невигідно, щоб у їхніх підданих зароджувались великі помисли, кріпилась приязнь і виникали міцні зв'язки, а цьому, окрім всього іншого, сприяє передусім Ерос» [182с3-6].
Натомість багато кращими, — каже Павсаній, — однак важчими до зрозуміння є атенські закони. В Атенах вважають, що достойніше кохати не крадькома, а відкрито; що треба любити тих, які шляхетніші й кращі, навіть якщо вони не такі вродливі, як інші. Вважають гарним змагання за прихильність юнака, коли закоханий поринає в нього до решти; коли завоювання коханого увінчується успіхом. До того ж, в Атенах закоханий муж може робити що завгодно: може благати, вмовляти, присягатись, запобігати по-рабському перед своїм улюбленцем — все йому дозволено, навіть те, що зазвичай люди засуджують, коли щось таке роблять не задля Ероса, а щоб здобути політичну перевагу, тобто задля власної користі та влади. Кажуть, що боги пробачають закоханому навіть зламання присяги, мотивуючи це тим, що любовної присяги нібито взагалі не існує. Отож можна зробити висновок, що в Атенах, за людськими і божими нормами, вважають гарним, коли закоханий любить юнака і коли юнак відповідає закоханому своєю приязню [182d6-185b6].
Якщо ж це правда, то як пояснити те, що батьки доручають наставникам супроводжувати їхніх синів, наказуючи вихователям, щоб вони не дозволяли їм розмовляти із залицяльниками, і як пояснити, що і молоді, і старі вважають, що не личить юнакові віддаватися закоханому в нього мужеві? Відповідь Павсанія вигадлива і справді хитромудра. Він каже, що атенський закон не дозволяє юнакові віддаватися залицяльникові, якщо юнак робить це негідно, і утримує юнака від ганебних стосунків з негідним мужем. А негідником, — каже Павсаній, — є той розпусний закоханий, що любить більше тіло, ніж душу [183е1-3]. Труднощі, які виникають перед закоханими та їхніми обранцями в зав'язуванні любовних стосунків, спричинені законом, який одних змушує переслідувати, а інших утікати і так випробовує закоханих мірою зусиль, які вони готові прикласти, і часом, який вони готові присвятити, щоб добитися успіху. Такий закон сприяє перемозі тих достойних закоханих, які люблять юнаків за гарну вдачу, а тих, хто любить передусім тіло, прирікає на поразку.
Отож суть промови Павсанія можна підсумувати так: гарно, коли обранець віддається закоханому з огляду на його мудрість і чесноту. Оскільки такий Ерос примушує і закоханого, і його обранця дбати про чесноту, то це Ерос небесний, і він має також політичну вартість, бо завдяки чесноті, яку він породжує в закоханих та їхніх обранцях, він приносить велику вигоду державі та її громадянам [185b7—185с1].
Павсаній намагається оборонити сексуальну насолоду педерастичного Ероса, ушляхетнюючи її через зв'язок із мудрістю та чеснотою. Але його теза — цілком хибна, оскільки він пробує поєднати між собою речі, які насправді поєднати неможливо. Впродовж усього діалогу Платон різними способами спростовує цю хистку тезу. Найвиразнішу ж відповідь Павсанію автор дає у розповіді про епізод кохання між Алківіадом і Сократом, яка вимальовує постать «справжнього закоханого». Йдеться про жест, яким Сократ відповідає на пропозицію Алківіада, готового пропонувати свою фізичну вроду взамін на мудрість та чесноту філософа. Ця відповідь становить однозначне аксіологічне спростування тези Павсанія: «Прагнеш здобути істинну красу замість тієї, що красує зір, хочеш виміняти, як мовимо, золото на мідь» [218е6-8].
Однак вся промова Павсанія заснована саме на спробі «виміняти золото на мідь», і саме в цьому полягає значення його промови як досконалого, символічно представленого «контрвзірця» стосовно того, що, як ми побачимо, є правдивим етично-педагогічним взірцем, згідно з позицією самого автора.