З істеричним смішком вона додала:
— Це наскільки ми знаємо. Може, їх було більше. Хтозна!
— Заради Бога, Донно! — знову вигукнув Датвейт. На тонкій бірюзовій футболці проступили під пахвами плями поту — Страйк буквально відчував запах його страху.— Та ну, ти знаєш мене, ти знаєш, що я ніколи нікого не скривдив!
— Дженіс каже, що порадила вам звернутися до лікаря з вашими симп...
— Хто-хто, а вона не казала мені звернутися до лікаря! — відтяв Датвейт, одним оком поглядаючи на дружину.— Мені не треба було й казати, я з власної волі пішов, бо почав непокоїтися через... головний біль і... переважно головний біль. Почувався жахливо.
— За два тижні ви шість разів приходили на прийом до Марго,— мовив Страйк.
— Мені було зле, живіт болів і все таке... ну, я хочу сказати, це дуже на мене вплинуло — Джоаннина смерть і те, що люди пліткували про мене...
— Ой, який сердега,— пробурмотіла Донна.— Господи ж ти Боже! Ти ж ненавидиш ходити до лікарів. Шість разів за два тижні?
— Донно, припини,— благально промовив Датвейт,— я почувався жахливо! А потім приходить клята поліція і представляє це так, наче я її переслідував абощо. А це все через моє здоров’я!
— Ви купували їй...
— ...шоколадні цукерки? Ні! — вигукнув Датвейт, зненацька дуже збудившись.— Якщо хтось надіслав їй цукерки, може, вам слід шукати цю людину, але то був не я! Я казав поліції, що ніколи їй нічого не купував, у нас були не такі...
— Свідки говорили, коли ви були на останньому прийомі в кабінеті доктора Бамборо, то вийшли стривожений і, можливо, сердитий,— сказав Страйк.— Що трапилося під час останнього прийому?
Датвейтове дихання почастішало. Зненацька він мало не агресивно подивився прямо Страйкові в очі.
Страйк добре розумівся на невербальних сигналах, які свідчили, що підозрюваний готовий скинути з себе тягар, незважаючи на наслідки, тож зараз зненацька відчув: Датвейт уже на межі й готовий відкритися. Страйк би все віддав, щоб опинитися з чоловіком у тихій кімнаті допитів, але, як він і боявся, дорогоцінну мить порушила Донна.
— Вона тебе відшила, так? А ти як думав, Стіве... дрібний невдаха-торгівець мав якісь шанси з лікаркою?
— Я не шукав у біса ніяких шансів! — накинувся Датвейт на дружину.— Я прийшов через своє здоров’я, я був у кепському стані!
— Він як бісовий березневий кіт,— мовила Донна до Робін,— треться у всіх за спинами. Будь-яку нагоду використає, щоб штани розстебнути. Його коханка вкоротила собі віку, а він цим скористався, щоб спокушати медсестер і лікарок...
— Я не спокушав, я був хворий!
— На цьому останньому прийомі...— знову почав Страйк.
— Не знаю, про що ви, нічого там не трапилося,— відтяв Датвейт, тепер уже уникаючи Страйкового погляду.— Лікарка просто сказала мені розслабитися.
— Наче тобі ще треба це казати, лінивий ти покидьку,— виплюнула Донна.
— Можливо,— промовив Страйк,— оскільки ви не дуже добре почуваєтеся, місіс Даймонд, я б міг поговорити зі Стівом десь наод...
— От уже ні! — вигукнула Донна.— Нізащо! Я хочу...
Вона вибухнула сльозами, похиливши плечі та сховавши обличчя в долонях.
— Я хочу все почути негайно... останній шанс...
— Донно,— жалібно мовив Датвейт.
— Не смій,— схлипувала в долоні Донна,— не смій.
— Може,— сказав Страйк, який сподівався ще повернутися до останнього прийому в Марго,— ми ще раз перевіримо ваше алібі на час зникнення доктора Бамборо?
Донна схлипувала, з очей і носа текло. Робін узяла серветку з таці біля чайника й передала їй.
Датвейт, зляканий таким станом дружини, дозволив Страйкові повернутися до ненадійного алібі на потрібний вечір, дотримуючись версії, що він сидів собі непомітно в кав’ярні, проглядаючи газети в пошуках оголошень про оренду квартир.
— Я хотів виїхати, хотів утекти від пліток про Джоанну. Просто хотів утекти.
— То бажання виїхати ніяк не пов’язане з тим, що відбувалося між вами й доктором Бамборо під час останнього прийому? — запитав Страйк.
— Ні,— відповів Датвейт, досі не дивлячись на Страйка.— Та і який тут може бути зв’язок?
— Здався, покинув думки про неї? — запитала Донна крізь мокру серветку, якою витирала очі.— Знав, що тільки дурнем себе виставив. Так само, як з тою юнкою з Лідса, так, Стіве?
— Донно, та чорт забирай!..
— Він забуває,— мовила Донна до Робін,— що він уже не колишній двадцятирічний нахаба. Ще має ілюзії п-плішивий покидьок,— схлипнула вона.