Айрін дивно ставилася до Дженіс. Вони ж начебто були близькі подружки, але вона завжди казала, що Дженіс трохи людожерка, а це звучало смішно, якщо знати саму Айрін. Вона казала, що Дженіс слід спуститися з небес на землю, а вона витає у хмарах, чекає на принца на взір Джеймса Каана, а вона ж бо мати-одиначка, ще й не надто приваблива. Айрін вважала, що максимум, на який вона може сподіватися, це той чоловік з роботи Едді, але він здавався тупуватим. Айрін вічно сміялася, як він усе неправильно розуміє...
Пам’ятаю, ми були доволі заклопотані, і всі три лікарі постійно виходили у приймальню, щоб запросити чергового пацієнта. Не пригадую нічого незвичайного і про другу половину дня, хіба що Айрін пішла раніше. Заявила, що в неї зуб болить, але я тоді подумала, що вона вигадує. Коли вона теревенила про любовне життя Дженіс, не схоже було, що в неї щось болить.
Я знала, що ввечері Марго зустрічається в пабі з подругою. Вона мені сказала це, коли попросила принести їй загорнутий у целофан пончик з холодильника — якраз перед тим, як запросила на прийом останнього пацієнта,— хотіла підкріпитися. Вона обожнювала цукор. О п’ятій постійно лізла в жерстянку з печивом. У неї був такий метаболізм, що вона не товстіла: її переповнювала нервова енергія.
Пам’ятаю той пончик, бо коли я його їй принесла, то спитала: «А чому ви просто не з’їсте цукерку?» В неї стояла коробка, яку вона витягла зі смітника, здається, напередодні. Я хочу сказати, цукерки всі були загорнуті в целофан, коли вона їх вийняла зі смітника, тож усе було гігієнічно. Хтось надіслав їй їх...
— Хтось? — перепитав Страйк.
— Ну, ми всі думали, що це той пацієнт, яким так цікавилася поліція: Стів Датвейт,— сказала Глорія.— Принаймні Дороті так думала.
— А записки не було?
— Була тільки картка зі словом «Дякую»,— мовила Глорія,— і Дороті, певно, зробила припущення, що то був Стів Датвейт, бо нам усім здавалося, що він щось занадто вчащає. Але картка була, здається, не підписана.
— Отож Марго викинула коробку в смітник, а згодом знову витягнула?
— Так, і я посміялася з неї через це,— мовила Глорія.— Я сказала: «Так я і знала, що ви не зможете втриматися». І вона теж розсміялася. А наступного дня, коли я запитала: «Чому ви не з’їсте цукерку?» — вона відповіла: «Та я вже їх доїла».
— Але коробка ще була?
— Так, стояла на полиці з книжками. Я повернулася в реєстратуру. Пацієнт доктора Бреннера пішов, а сам лікар ще ні, бо робив записи.
— Можна у вас запитати: ви знали, що Бреннер мав залежність від барбітуратів? — поцікавився Страйк.
— Мав що? — перепитала Глорія.
— Ніхто вам не розповідав?
— Ні,— озвалася Глорія з подивом.— Я гадки не мала.
— І ви не чули, що Дженіс знайшла капсулу аміталу на дні чашки з чаєм?
— Ні... о! Це тому Марго почала сама собі наливати чай? Казала, Айрін дає забагато молока.
— Повернімося до того, хто за ким пішов з роботи.
— О’кей, отже, наступним пішов пацієнт доктора Ґупти, а за ним і сам Ґупта. У нього намічалася якась родинна вечеря, тож він квапився. А потім, коли ми вже думали, що прийом закінчився, зайшла дівчина, Тео.
— Розкажіть нам про Тео,— попросив Страйк.
— Довге чорне волосся... смаглява. Схожа була на румунку або туркеню. Такі візерунчасті сережки, знаєте, трохи циганські. Мені навіть здалося, що вона і схожа на циганку. Я ще її не бачила, тому знала, що вона до нас не записана. У неї, здавалося, дуже болить живіт. Вона підійшла до реєстратури й запитала, чи можна нагально потрапити до лікаря. Я запитала, як її звати, й вона відповіла — Тео... якось там. Я не перепитувала, бо їй явно було страшенно боляче, отож я сказала їй зачекати, а сама пішла подивитися, чи є вільний лікар. У Марго досі були зачинені двері, тому я попросила доктора Бреннера. Він не хотів її приймати. Він завжди такий був, з ним було важко. Я його не любила. А тоді відчинилися двері Марго, і мати з донькою, які були в неї на прийомі, пішли собі, й Марго сказала, що огляне дівчину, яка чекає.
— А Тео точно була дівчиною? — запитав Страйк.
— Понад усякий сумнів,— твердо відповіла Глорія.— Вона була широкоплеча, я це помітила, коли вона підійшла до стійки, але точно жінка. Може, саме через її широкі плечі доктор Бреннер згодом сказав, що вона могла бути чоловіком, але як по правді... Я вчора ввечері думала про нього, вже знаючи, що матиму розмову з вами. Я такого жінконенависника, як Бреннер, у житті не зустрічала. Він паплюжив жінок, які мали недостатньо жіночну зовнішність і не розмовляли «як леді», але водночас зневажав Айрін, яка була дуже навіть жіночна — блондинка-реготунка, знаєте. Гадаю, він би хотів, щоб ми всі стали як Дороті: довгі спідниці, високі комірці, субординація і повага. Дороті нагадувала черницю без почуття гумору.