Робін подумала про Бетті Фуллер: як вона лежить на ліжку, вдаючи, що без тями, а Бреннер ллє їй у вуха брудні слова.
— Пацієнтки не любили Бреннера. Постійно просили нас перевести їх до Марго, але переважно доводилося відмовляти, бо в неї графік був забитий. Проте Бреннер збирався на пенсію, тож ми сподівалися, що після нього прийде хтось кращий.
Отож так, він пішов, а Тео зайшла на прийом до Марго. Я все позирала на годинник, бо мала зустрітися з Лукою, а якщо я змушувала його чекати, це погано закінчувалося. Але Тео все не виходила й не виходила з прийому. Була чверть по шостій, коли Тео нарешті вийшла з кабінету й пішла.
Марго з’явилася за кілька хвилин. Вона здавалася цілковито виснаженою. Цілий день на прийомі. Вона сказала: «Я заповню її картку завтра, маю бігти, Уна вже чекає. Замкни запасним ключем». Я і не відповіла, бо страшенно нервувалася, що Лука розізлиться. Отож я навіть не попрощалася, не побажала гарного вечора жінці, яка врятувала мені життя... Бо так і було. Я їй цього ніколи не казала, але так і було...
Гі обличчям скотилася сльоза. Глорія на мить замовкла, щоб стерти її, а потім мовила:
— Пам’ятаю, коли вона розгортала парасольку, то послизнулася. Розвернулася на підборі. Дощило, тротуар був мокрий. А тоді вона випросталася і пішла геть.
Я гасала клінікою, вимикаючи світло, ховаючи картки в шафки. Потім перевірила, що чорний хід замкнений,— він був замкнений, поліція питала мене про це. Я зачинила і замкнула парадні двері й побігла через Прохід,— це позаду клініки,— щоб зустрітися з Лукою на Сент-Джон-стріт. І тоді я бачила Марго востаннє.
Глорія знову потягнулася по келих, який майже спорожнів, і допила вино.
— А у вас були думки, що саме могло з нею трапитися? — запитав Страйк.
— Звісно,— тихо озвалася Глорія.— Я страшенно боялася, що це Лука когось найняв, щоб її побити чи викрасти. Вона ж була йому як кістка в горлі. Щоразу як я намагалася захищатися, він жахливо сварився, що це Марго мене підбурює. Він був упевнений, що вона намагається переконати мене покинути його, і як по правді, так і було. Я найбільше боялася, що він звідкись дізнається про те, як вона мені допомогла... ну, розумієте. На Брайд-стріт.
Я знала, що власноруч викрасти її він не міг, бо я зустрілася з ним на Сент-Джон-стріт хвилин за п’ять по тому, як вона вийшла з клініки, і ще я знаю, що то не міг бути його батько, бо в той час його брат Марко лежав у лікарні й батьки сиділи з ним цілодобово. Але ж Лука мав друзів і інших родичів.
Я не могла розповісти поліції. Лука припинив удавати, наче жартує, коли погрожує моїм дідусю й бабусі. Але я таки запитала його, чи він замішаний. Тривога мучила мене — я просто мусила запитати. Він страшенно розгнівався, обзивав мене тупою сучкою і всілякими іншими словами. Сказав, що він, звісно, не замішаний. Але він розповідав мені історії про те, як його батько «змушував людей зникнути», тож я так до кінця і не знала...
— A y вас ніколи не було підстав підозрювати, що він довідався...— Робін завагалася,— про те, що було на Брайд-стріт?
— Я цілковито переконана, що він не знав,— відповіла Глорія.— Марго була розумніша за нього. Перуки, і що я записана була під її іменем, і ще вона вигадала для мене правдоподібну історію, чому я деякий час не могла займатися з ним сексом... Саме завдяки їй мені це зійшло з рук. Ні, я не вірю, що він знав. Отож, коли в нас усе було добре, я думала: він не мав по-справжньому серйозних підстав...
Двері у Глорії за спиною відчинилися й увійшов вродливий сивий чоловік з орлиним носом, у смугастій сорочці та джинсах, з пляшкою червоного вина. За ним у кімнату вбігла велика німецька вівчарка, метляючи хвостом.
—Je m’excuse,— сказав він, усміхаючись до Страйка й Робін, яких побачив на екрані.— Даруйте, що... Comment dit-on “interrompre"? [19] — запитав він у дружини.
— Переривати,— підказала вона.
— Оиі[20]. Даруйте, що переривати.
Він долив дружині вина, повернув їй келих, поплескав її по плечу, а потім знову вийшов, покликавши за собою собаку: