— Viens, Obelix[21].
Коли чоловік і собака зникли, Глорія зі смішком промовила:
— Це був Гюґо.
— Скільки ви ще пропрацювали в клініці Святого Івана після зникнення Марго? — запитав Страйк, хоч і знав відповідь.
— Місяців шість-сім, гадаю,— відповіла Глорія.— Ще при мені справу взяв новий поліціянт. Ми всі були задоволені, бо той перший — Талбот, здається,— був дивакуватий. Він просто висотав життя з Вілми та Дженіс. Гадаю, саме тому Вілма й захворіла. У неї і так бід не бракувало, то ще поліція почала цькування.
— Як думаєте, вона тоді не випивала? — запитала Робін.
— Випивала? Це Дороті на неї наговорювала,— сказала Глорія, хитаючи головою.— Дороті намагалася звинуватити Вілму в крадіжках. Чули про це?
Страйк і Робін кивнули.
— А коли вона не змогла довести, що гроші з сумок цупить Вілма, почала розпускати чутки, що Вілма пиячить, і бідолаха звільнилася. Вона, мабуть, і рада була звільнитися, але ж лишилася без зарплати, правильно? Я й сама хотіла звільнитися, але була мов паралізована. Мала таке дивне відчуття, наче якщо я просто залишуся, все направиться. Марго повернеться. Лише після її зникнення я усвідомила... ким вона була для мене...
— Хай там як,— зітхнула Глорія,— одного вечора, за кілька місяців після її зникнення, Лука по-справжньому розлютився на мене. Я всміхнулася до чоловіка, який відчинив для мене двері, коли ми з Лукою виходили з пабу, і Лука просто спалахнув. Побив мене так, як ще не бив ніколи... це було в нього вдома, він мав свою квартирку. Пам’ятаю, як повторювала: «Вибач, вибач, не слід було йому всміхатися». І весь той час, що я це повторювала, я бачила... отут,— Глорія постукала пальцем по голові,— Марго, яка дивилася на мене... і хоча я благала Луку зупинитися й погоджувалася, що повелася як шльондра, бо не можна всміхатися до незнайомих чоловіків, я думала: «Я поїду, Марго. Поїду туди, де він не знайде мене ніколи».
Бо нарешті в мене в голові щось клацнуло. Вона сказала мені набратися мужності. Не було сенсу чекати, поки хтось мене врятує. Я мала рятуватися сама.
Охолонувши, Лука дозволив мені повернутися до дідуся й бабусі, але хотів пізніше знову зустрітися. Так завжди було після побоїв. Він хотів продовження спілкування.
В обличчя він мене не бив. Ніколи цього не робив, ніколи не втрачав контролю аж настільки, отож я повернулася до дідуся і бабусі й поводилася, наче все гаразд. Трохи пізніше я ще раз зустрілася з Лукою, він повів мене на вечерю, і саме того вечора він зробив мені пропозицію, подарував обручку і все таке...
— І я погодилася,— сказала Глорія з дивною посмішкою, знизавши плечима.— Вдягнула обручку, поглянула на неї — і мені не довелося вдавати радість, бо я справді зраділа. Я подумала: «Буде чим заплатити за квиток на літак». Не забувайте, я тоді ще жодного разу не літала. Сама ідея мене лякала. Але весь цей час я бачила в голові обличчя Марго. «Маєш набратися мужності, Глоріє».
Довелося сказати дідусеві й бабусі, що я заручилася. Я не могла розповісти їм своїх справжніх планів, адже боялася, що вони не зможуть прикидатися, або спробують розібратися з Лукою, або — ще гірше — підуть у поліцію. Словом, Лука прийшов до нас, щоб належним чином з ними познайомитися, прикинувся милим хлопцем, і це було жахливо, і я змушена була вдавати, що просто в захваті.
Щодня після цього я купувала всі газети й обводила в них усі оголошення про роботу за кордоном, на яку я могла претендувати. Доводилося тримати все в таємниці. Я надрукувала на роботі резюме й на автобусі їздила у Вест-Енд, щоб звідти розсилати заяви, адже боялася, що хтось зі знайомих Луки побачить, як багато я розсилаю листів.
За кілька тижнів мені призначила співбесіду француженка, яка шукала помічницю-англійку, що заодно навчила б її дітей англійської мови. Роботу я отримала завдяки вмінню друкувати на машинці. Француженка мала невеличкий бізнес, який вела з дому, і я могла виконувати деяку офісну роботу для неї, поки діти будуть у садочку. На додачу до роботи я отримувала житло і харчування, а ще моя роботодавиця оплачувала переліт, тож не довелося продавати обручку і брехати, що я її загубила...
Знаєте, того дня, коли я прийшла у клініку і сказала, що звільняюся, трапилася дивна річ. Багато тижнів ніхто вже не згадував Марго. Коли вона тільки зникла, ми всі лише про це й говорили, але потім ця тема чомусь перетворилася на табу. Її кабінет зайняв лікар, що тимчасово її заміняв. Не пам’ятаю його імені. З’явилася й нова прибиральниця. Але того дня Дороті прийшла дуже схвильована, а зазвичай вона майже не виказувала емоцій... Місцевий... як це сказати? — Глорія поклацала пальцями, вперше спіткнувшись на рідній мові.— Ми б тут сказали ип dingue[22]... ну, несповна розуму, юродивий... він був безпечний, просто дивак. Густа довга борода, брудний, він часто блукав на Кларкенвелл-роуд разом із сином. Він причепився до Дороті посеред вулиці та сказав, що це він убив Марго Бамборо.