— Чоловіків, які нікого не пускали у свій підвал, бо варили там черепи?
— Ти знаєш, про що я, Страйку,— мовила Робін, якій було анітрохи не смішно.— Про тихих, лагідних, трохи жіночних чоловіків. Крід полюбляв одягати її театральне боа, вдавав, що любить пісні з мюзиклів, отож вона вважала, що він ґей. Та якби єдиним її знайомим ґеєм був Макс, мій сусіда...
— А він ґей? — перепитав Страйк, який пригадував Макса смутно.
— Так, і він і близько не жіночний, а мюзикли ненавидить. Коли вже на те пішло, якби вона познайомилася з парочкою Меттових гетеросексуальних приятелів з регбі-клубу, які обожнювали запихати собі під футболку апельсини й пустувати, вона б могла дійти зовсім інших висновків, хіба ні?
— Мабуть,— сказав Страйк, жуючи локшину й міркуючи над цим питанням.— Чесно кажучи, більшість людей не знайома ні з якими серійними вбивцями.
— Отож-бо й воно. Тож навіть якщо в когось дивні звички, наш безпосередній досвід переважно підказує, що ця людина просто ексцентрична. Вай ніколи не зустрічала чоловіка, який фетишизував жіноче вбрання... вибач, я тебе втомлюю,— додала Робін, якій здалося, що погляд Страйка спорожнів.
— Ні, не втомлюєш,— пробурмотів Страйк.— Навпаки, ти змусила мене замислитися... Знаєш, була в мене ідея. Мені здалося, що я побачив деякі збіги, й вони навели мене на думку...
Він відставив відерце з локшиною, потягнувся під стіл і підсунув до себе одну з коробок з речовими доказами, згори на якій лежали папери, що їх він переглядав. І зараз він узяв ці папери, знову розклав перед собою і повернувся до своєї локшини.
— Ти не збираєшся розповісти мені про ці збіги? — поцікавилася Робін з нетерплячою ноткою в голосі.
— Стривай хвильку,— сказав Страйк, зводячи на неї погляд.— Чому Тео стояла перед таксофоном?
— Що? — спитала Робін, заплутавшись.
— Здається, у нас уже немає сумнівів, правильно ж, що Рубі Елліот бачила Тео біля таксофону неподалік Албемарл-вею? Її опис точно збігається з описом Глорії... отож чому Тео стояла перед таксофоном?
— Чекала, поки її підбере фургон.
— Правильно. Не хочу нагадувати очевидні речі, але червоні таксофони мають вікна. Падав дощ. У Тео не було парасольки, і Рубі сказала, що її волосся намокло і прилипло... отож чому вона не сховалася в будці, чекаючи, поки її підберуть? Клеркенвелл-роуд — довга і пряма вулиця. З будки Тео мала б чудовий огляд і достатньо часу, щоб вийти й показатися водію фургона. Чому,— повторив Страйк утретє,— вона стояла перед таксофоном?
— Тому що... в ньому хтось був?
— Це очевидне пояснення. А з тої будки на початку Албемарл-вею видно і Сент-Джон-лейн.
— Гадаєш, хтось підстерігав Марго? Вичікував у таксофоні?
Страйк повагався.
— Зроби ласку: почитай про синдром ламкої Х-хромосоми, добре?
— Окей... навіщо? — запитала Робін, відставляючи мигдаль і набираючи текст.
— Та будка — на початку вулиці, де мешкають Аторни.
Поки Робін друкувала пошуковий запит, Страйк підсунув до себе копію чека Айрін Гіксон. На ньому стояв час — 15:10. Жуючи локшину, Страйк довго роздивлявся чек, поки Робін не почала читати з екрана:
— «Колишня назва — синдром Мартіна — Белл... Секвенування гена FMR1 у Х-хромосомі здійснене 1991 року...» Перепрошую, що конкретно ти хочеш дізнатися?
— Які конкретні відхилення це викликає?
— «Соціофобія,— знову почала читати Робін,— відсутність зорового контакту... проблеми з заведенням стосунків... тривожність у незнайомих ситуаціях і з незнайомими людьми... труднощі з упізнаванням облич, які вже бачили раніше...» Але: «добра довгострокова пам’ять, здібності до наслідування й візуального навчання». На чоловіках це позначається сильніше, ніж на жінках... зазвичай гарне почуття гумору... «можуть виявляти творчі нахили, особливо у візуальних мистецтвах»...
Вона визирнула з-за монітора.
— А навіщо тобі все це знати?
— Просто подумав.
— Про Ґіерма?
— Ага,— підтвердив Страйк.— Ну, про всю родину.
— Але у нього точно не було ламкої Х-хромосоми, правда?
— Не було, і я не знаю, в чому там була проблема з Ґіермом. Може, просто на «колесах» сидів.
Цього разу, вимовляючи його ім’я, Страйк не всміхався.
— Корморане, які збіги ти помітив?
Замість відповісти, Страйк підсунув до себе кілька аркушів з поліційних записів і перечитав їх ще раз. За звичкою, Робін узяла записник Талбота й розгорнула на першій сторінці. Кілька хвилин у кабінеті було тихо, й напарники не помічали фонових звуків, знайомих, як власне дихання: дорожнього руху на Чаринг-Кросс-роуд, поодиноких криків і гуркоту на Денмарк-стріт під вікнами.