— То ви не фан? — пожартував Страйк, і лікар дозволив собі казенну усмішку.
— Розумієте, проблема в тому, якщо він під час вашого допиту зізнається ще в одному вбивстві, це зарахується вам. А Денніс такого не витримає — він не дозволить, щоб чиєсь виявилося зверху. Звісно, він дав дозвіл на ваш візит, та я гадаю, він погодився, лише щоб потішити власне еґо, особливо якщо його допитуватиме людина, про яку писали в газетах, і я гадаю, він сподівається, що зможе маніпулювати вами і зробить з вас такого собі адвоката. Він давно вже намагається вирватися з лікарні й повернутися до в’язниці.
— Мені здавалося, він відчайдушно хотів потрапити сюди?
— Колись хотів,— сказав Біджрал.— Як вам, певно, відомо, у в’язничній системі завжди існує ризик, що резонансні сексуальні злочинці зазнають нападу. Мабуть, ви читали в газетах, що якийсь чоловік мало не виколов йому око загостреним держаком ложки. Коли Денніса тільки засудили, він хотів потрапити у Бродмур, проте тоді ще не було підстав поміщати його в лікарню. Психопатію як таку вилікувати неможливо.
— Що ж змінилося?
— У в’язниці з ним дуже важко було впоратися. Він примудрився підбурити юного злочинця з синдромом Аспергера накласти на себе руки. За це його перевели в одиночну камеру. Зрештою його протримали там майже рік. Він завів звичку поночі відтворювати те, що відбувалося в підвалі на Ліверпуль-роуд: горлав цілу ніч на різні голоси — то за себе, то за жінок. Цього не могли слухати навіть наглядачі, не те що ув’язнені.
Після одинадцятьох місяців у одиночці в нього з’явилися суїцидальні думки. Спершу він оголосив голодування. Далі намагався прокусити власні зап’ястки, бився головою об стіну. Його оглянули, визнали психічно хворим і перевели сюди.
Він провів у нас кілька місяців — і тут заявив, що вдавав психічну хворобу,— це так схоже на Денніса! Ніхто ж не може бути розумнішим за нього. Та як по правді, його психічний стан, коли його щойно перевели до нас, був дуже важкий, і знадобилося багато місяців медикаментозного лікування і психотерапії, щоб він припинив ранити себе й намагатися накласти руки.
— А тепер він хоче вирватися звідси?
— Коли йому стало ліпше й він до кінця усвідомив відмінність між в’язницею і лікарнею, то був, можна так сказати, розчарований. У Белмарші він мав більше свободи. До хвороби йому дозволяли багато писати й малювати. Коли його тільки перевели, я читав його незакінчену автобіографію. Це було корисно для оцінки його стану. Він дуже добре пише як на людину майже без освіти, проте...— Біджрал сплів пальці, і Страйкові це нагадало іншого лікаря, який говорив про командну роботу, жуючи рулетики з інжиром.— Розумієте, переконати пацієнтів поговорити про їхні злочини — це зазвичай важлива частина терапевтичного процесу. Лікар намагається намацати шлях до визнання злочинів і каяття, але Денніс не відчуває ніякого каяття. Його досі збуджують думки про те, як він учинив з тими жінками, і він залюбки говорить і пише про це. Він колись ще й малював епізоди з підвалу — творив власну жорстку порнографію. Отож коли його перевели сюди, ми конфіскували всі його записи й малюнки.
Денніс винуватить нас у тому, що його інтелект погіршується, та як по правді, для сімдесятисемирічного старого він на диво кмітливий. Усі пацієнти різні, й упоратися з Деннісом допомагає сувора система заохочень і покарань. Він обирає незвичайні заохочення. Він любить шахи — навчився в Белмарші, тож іноді я граю з ним партію. Ще він любить кросворди й логічні вправи. Коли він поводиться добре, ми дозволяємо йому цим займатися... Але не думайте, що він — типовий пацієнт у нас,— серйозно додав Біджрал.— Переважна більшість психічно хворих абсолютно не має схильності до агресії — ви й самі це знаєте, я впевнений. І багато хто виходить з Бродмуру, багато кому стає ліпше. Якщо людей правильно мотивувати, якщо їм допомагати, їхня поведінка може змінитися. Наша мета — це завжди одужання. Можна ненавидіти вчинений злочин, але співчувати злочинцю. Чимало чоловіків у нас піддавалися в дитинстві жахливому насильству. У Денніса дитинство було пекельне... хоча, звісно, є чимало людей, які пройшли через те саме в дитинстві, проте ніколи не вчиняли такого, як Денніс. Як по правді, один з наших колишніх пацієнтів...
Тут почувся стукіт у двері, й зазирнула бадьора білявка.
— Ранбіре, Денніс уже готовий і чекає в кімнаті,— сказала вона і зникла.