— То я маю рацію? — запитав Страйк.
— Так,— нарешті озвався Датвейт.
— О’кей, що ж, послухайтеся моєї поради: просто зараз ідіть до своєї дружини і все їй розкажіть, поки цього не зробила преса. Бо від неї заховатися не вдасться.
— Чорт,— стиха вилаявся Датвейт.
— Тоді побачимося в суді,— кинув Страйк, натиснув відбій і одразу ж передзвонив Робін.
— Він усе підтвердив.
— Корморане,— промовила вона.
— Я порадив йому розповісти все Донні...
— Корморане,— повторила Робін.
— Що?
— Здається, я знаю, що таке М54.
— Не...
— ...шосе? Ні. М54 — це зоряне скупчення...
— Це що?
— Кулясте скупчення зірок.
— Зірок? — перепитав Страйк, і в нього душа впала у п’яти.— Постривай...
— Слухай,— сказала Робін.— Крід гадав, що дуже розумний, але достатньо лише погуглити...
— Там нема інтернету,— мовив Страйк.— Він дуже на це нарікав...
— Що ж, М54 — це зоряне скупчення в сузір’ї Стрільця,— сказала Робін.
— Тільки не треба знову астрології,— заплющив очі Страйк.— Робін...
— Слухай мене! Він сказав: «Знайдете її в М54», правильно?
— Ага...
— А «лучник» — це синонім «стрільця».
— То й що?
— Браян показував нам карту, Страйку! Денніс Крід на початку сімдесятих регулярно навідувався в готель «Лучник» в Ізлінгтоні — завозив їм речі з хімчистки. На задвір’ї готелю є колодязь. Він був забитий дошками, а тепер згори ще й оранжерею збудували.
У паб через дорогу зайшло двоє підпилих чоловіків з однаковими пивними черевцями. Страйк не звернув на них уваги. Він навіть забув затягнутися цигаркою, яка тліла між пальців.
— Подумай,— говорила Робін йому у вухо,— у Кріда у фургоні неочікувано опиняється тіло, але він не може відвезти його в Еппінг-Форест, бо там досі свіже місце злочину. Щойно знайшли рештки Вери Кенні. Не знаю, чому він не відніс тіло в підвал...
— А я знаю,— мовив Страйк.— Він щойно мені сказав. Він проїздив попри будинок, і Вай Купер не спала й сиділа біля вікна.
— О’кей... ясно... отже, йому треба було перед роботою звільнити фургон. Він добре знає територію готелю «Лучник», знає, де там задня хвіртка. У фургоні є інструменти, можна легко підважити дошки. Корморане, я впевнена, що вона — в старому колодязі «Лучника».
На мить запала пауза, аж тут на коліна Страйкові упав гарячий попіл з забутої цигарки.
— Чорт...
Страйк щиглем викинув недопалок у вікно під несхвальний погляд літньої жінки, яка проходила вулицею з картатим візком для покупок.
— Гаразд, ось як ми вчинимо,— мовив Страйк до Робін.— Я подзвоню Такерові й розповім усе, що сталося, включно і з твоїм припущенням. А ти подзвониш Джорджеві Лейборну й розповіси про колодязь у «Лучнику». Що швидше його обшукає поліція, то краще для Такера, особливо якщо у пресу просочаться чутки про зізнання Кріда.
— Гаразд, просто зараз і...
— Стривай, я ще не закінчив,— мовив Страйк. Він заплющив очі й потер скроні, міркуючи про все, що повинна зробити агенція, і негайно.— Коли поговориш з Лейборном, хочу, щоб ти подзвонила Барклею і сказала, що завтра вранці він разом з тобою має піти на одну справу. Хай на кілька годин забуде про бойфренда міс Джоне. А швидше, на весь день, якщо трапиться те, що я думаю.
— А на яку справу ми йдемо з Барклеєм? — поцікавилася Робін.
— Хіба не очевидно? — зронив Страйк, знову розплющуючи очі.— Нам слід поквапитися — раптом Датвейт з кимсь поговорить.
— Отож ми з Барклеєм...
— Повинні знайти тіло Марго,— сказав Страйк,— так.
Запала довга тиша. У Страйка знову забуркотіло в животі. У паб зайшла парочка дівчат, які сміялися з чогось, що одна з них показувала другій на телефоні.
— Ти справді гадаєш, що вона там? — спитала Робін, трішки злякавшись.
— Я певен,— відповів Страйк.
— А ти...
— А я подзвоню Браянові Такеру, перекушу, зроблю міжнародний дзвінок... здається, різниця в часі — три години, тому ще не пізно... а потім поїду назад в офіс. Приїду ближче до вечора, і зможемо все детально обговорити.