— Отут,— показала вона товщу папку,— все про Марго. Я вирізала всі статті, які знайшла. Сті’ки вирізок було, шо знадобилася ше й друга папка...
Вона розгорнула тоншу папку, яку Страйк уже бачив раніше, і дістала старий інформаційний бюлетень на бланку фірми «Гік-сон і компанія». Вгорі була розміщена велика кольорова світлина блондинки.
— Клер Мартін,— сказала Дженіс.— Пиячила. «Випадкове передозування»... печінка й не витримала. Я знала, шо вона п’є забагато парацетамолу через ендометріоз, я сама це бачила. Ми з Ларрі та ше з цілою компанією були в неї вдома. Вони двоє вважали, шо я дурна. Цілий вечір переморгувалися. Тупі як обух. Я змішувала напої. Усі коктейлі, які я подавала їй, були наполовину з рідким парацетамолом. Вона померла за вісім днів по тому...
— А ось некролог Ларрі,— байдуже провадила вона, виймаючи ще один бюлетень на бланку «Гіксона і компанії».— Я вичекала шість-сім місяців. Це було легко. Він і так сидів на пороховій діжці, лікар попередив, шо серце в нього ледве дихає. Псевдоефедрин, ось шо я використала. Його й не перевіряли на ліки в крові. І так знали причину: курив і жер як свиня. Ніхто й не розглядав інших варіантів, крім зношеного серця...
Страйк не зауважив жодних ознак каяття в тому, як вона перебирала некрологи своїх жертв, неначе то були просто в’язальні візерунки. Її пальці тремтіли, але Страйк гадав, що це від шоку, а не від сорому. Всього кілька хвилин тому вона збиралася накласти на себе руки. Мабуть, під позірно щирою личиною напружено працював її холодний і меткий розум, і Страйк зненацька простягнув руку, забрав отруйні цукерки зі столика поряд із Дженіс і поклав їх біля свого крісла. Вона простежила за ними поглядом, і Страйк упевнився, що його підозри небезпідставні: вона подумувала їх з’їсти. А потім він ще раз нахилився вперед і взяв стару пожовклу вирізку, яку роздивлявся минулого разу: тут був зображений маленький Джонні Маркс із Бетнал-Ґріну.
— Він був першим, так?
Дженіс глибоко вдихнула й видихнула. Кілька вирізок затріпотіло.
— Так,— важко сказала вона.— Пестицид. Тоді можна було вільно купити які завгодно. Органофосфати. Я намішала йому гидоти, Джонні Марксові, а він ті’ки потішався з мене. Ага, і всі подумали, шо то перитоніт, і він помер. Але не забувайте: лікар так і не з’явився. Людям було байдуже до дітей з нетрів... Тяжка у нього була смерть. Мені дозволили прийти поглянути на нього, вже після смерті. Я поцілувала його в щічку,— сказала Дженіс.— Він би не зміг мене зупинити, ні? Не треба було потішатися з мене.
— Маркс,— мовив Страйк, вивчаючи вирізку.— Це підказало вам ідею взяти прізвище Спенсер — від «Маркс&Спенсер», правильно? А ім’я зразу вказало на її зв’язок з вами, і я мав би здогадатися, коли Клер Спенсер так швидко передзвонила мені. Соціальні працівники ніколи цього не роблять. Занадто завалені роботою.
— Ха,— зронила Дженіс і майже всміхнулася.— Ага. Ось звідки я взяла ім’я: Клер Мартін і Джонні Маркс.
— Ви не зберегли некролог Бреннера, ні?
— Ні,— відповіла Дженіс.
— Бо ви його не вбивали?
— Ні. Він помер від старості десь у Девоні. Я навіть його некролога не читала, але ж мала я щось вигадати, правда, коли ви запитали? Тож я сказала, шо некролог поцупив Оукден.
Такої закінченої брехухи Страйк, мабуть, у житті не зустрічав. Здатність миттєво вигадувати небилиці, вміння переплітати правдоподібну брехню з правдою, навіть не напружуючись, ще і з аурою щирості й чесності, вирізняли її з-поміж інших.
— А Бреннер справді присів на барбітурати?
— Hi,— відповіла Дженіс.
Вона вже складала некрологи назад у папку, і Страйк помітив вирізку про базилік священний, на звороті якого було повідомлення про смерть Джоанни Гаммонд.
— Ні,— повторила Дженіс, ховаючи некрологи назад у нижню шухляду й засуваючи її, неначе вже не байдуже було, наскільки охайно вона все поскладає, неначе ці вирізки не стануть незабаром речовими доказами проти неї. Хруснувши колінами, вона повільно зіп’ялася на ноги й повернулася на канапу.
— Бреннер виписував ліки для мене,— сказала вона.— Думав, я торгую ними на вулиці, старий дурень.
— І як вам вдалося переконати його виписувати ліки в таких кількостях? Шантажем?
— Ну, можна і так назвати, ага,— мовила вона.— Я дізналася, шо він навідується до однієї місцевої повії. Хтось із її дітей вибовкав мені, шо Бреннер ходить до неї шотижня. І я подумала: ну все, попався, старий брудний покидьок. Він збирався на пенсію. Я знала, шо він не схоче безславно закінчити свою кар’єру. Одного дня я пішла до нього в кабінет і сказала, шо я все знаю. У нього мало інфаркт не стався,— мовила Дженіс зі злобною посмішкою.— Я йому сказала, як можна змусити мене тримати рота на замку, і попросила виписати мені деякі ліки. Він усе виписав, як овечка. Потім я ше багато років використовувала те, шо підігнав мені Бреннер.