— Вона була вродливіша за мене,— пробурмотіла Дженіс, указуючи на світлину Джоанни Гаммонд на стіні.— Ота штука в неї на обличчі... Отож я знайшла її в телефонній книзі й пішла до неї додому, коли її чоловік був на роботі. У мене була перука, яку я, бувало, вдягала на вечірки. Вдягла її й уніформу, а ше окуляри, які я іноді носила, хоч і не мала в них потреби. Дзвоню я їй у двері й кажу, шо мені дехто натякнув на її родинні проблеми... Люди завжди впускають медсестру,— сказала Дженіс.— Їй відчайдушно хтілося виговоритися. Були і сльози, і емоції. Вона розповіла мені, шо переспала зі Стівом і шо, здається, закохалася в нього...
Я, вдягнувши латексні рукавички, змішала їй випивку. Наполовину з гербіцидом. Вона все зрозуміла, ті’ки пригубила, та я схопила її ззаду за волосся,— Дженіс показала жестом як,— захилила її голову і просто влила все в її бісову горлянку. О так! А коли вона впала на підлогу, задихаючись, я акуратно влила в неї ще трішки. Довелося побути трохи з нею, пересвідчитися, шо вона нікому не подзвонить. А коли я побачила, шо їй уже не вичухатися, я зняла уніформу й пішла собі.
— Це вимагає витримки,— сказала Дженіс Бітті — розпашіла, з блискучими очима,— але поводься спокійно — й люди нічо’ дивного не помітять... просто слід тримати себе в руках. Може, замолоду я й не була ефектною, та це мені тільки сприяло. Я людям не запам’ятовувалася...
А наступного дня, десь так, Стів прийшов плакатися до мене. Все було просто чудово,— мовила жінка, яка влила гербіцид у горло своїй суперниці,— і після того ми часто з ним бачилися, він постійно приходив до мене. Шось між нами було, я це відчувала.
— Його я ніколи сильно не накачувала,— сказала Дженіс, неначе це було справжнім доказом її кохання.— Ті’ки трішки, шоб він нікуди не ходив, шоб я була йому потрібна. Я дуже добре коло нього ходила. Одного разу він спав у мене на канапі, і я уві сні витирала йому обличчя,— мовила вона, і знову Страйк пригадав поцілунок, який вона подарувала мертвому Джонні Марксові.
— Але часом,— мовила Дженіс гірко,— чоловіки бачили в мені ті’ки матусю, а не жінку. Я бачила, шо Стів добре до мене ставиться, але подумала, шо він не дивиться на мене як на жінку, бо я медсестра, та й Кев постійно тягається за мною. Одного вечора прийшов Стів, а Кев улаштував істерику, і Стів сказав: краще він піде, шоб я подбала про Кева... і я зрозуміла, шо він не захоче мене з дитиною. І я подумала, шо слід позбутися Кева.
Вона сказала це таким тоном, наче говорить про сміття, яке треба винести.
— Але треба діяти дуже обережно, коли йдеться про твою власну дитину,— мовила Дженіс.— Не можна поспішати. Не міг же він раптово померти, хоча ше вчора був здоровісінький. Я почала експериментувати з різними речовинами, думала: може, хай це буде передозування сіллю, мовляв, він сам наковтався на спір абошо. Я почала додавати йому в їжу то те, то се. Шоб він жалівся вчителям, шо в нього болить живіт, а я б така: «Та це в нього запалення хитрості»...
— А потім Марго оглянула його,— мовив Страйк.
— А потім,— повільно підхопила Дженіс, кивнувши,— ця бундючна сука завела його в кабінет на огляд. І я зрозуміла, шо вона шось запідозрила. Вона потім запитала у мене, які напої я йому даю, бо малий виродок сказав їй, шо мама дає йому «особливі напої»...
— Не минуло й тижня,— мовила Дженіс, крутячи на пальці стару обручку,— як я довідалася, що Стів пішов до неї перевірити здоров’я, замість звернутися до мене. І не встигла я моргнути оком, як Марго на кухоньці, біля чайника, вже розпитує мене про смерть Джоанни, а Дороті та Глорія слухають. Я кажу: «Та звідки в біса мені знати, шо там трапилося?» — але я занепокоїлася. Подумала: шо саме розповів їй Стів? Може, сказав, шо в її смерті було шось дивне? Може, хтось бачив біля її будинку медсестру?
Я почала хвилюватися. Надіслала Марго цукерки, накачані фенобарбіталом. Айрін казала мені, шо Марго отримувала листи з погрозами, і не дивно — вона в усе пхала свого носа... Я подумала, всі вирішать, цукерки надіслав той, хто їй погрожував...