— Пішла я на побачення з Ларрі. Згодувала йому побрехеньку про те, шо одній бідній родині треба шось зацементувати на терасі на даху. Сказала, шо у них зовсім нема грошей. Він так хтів справити на мене враження, ідіот, шо хтів навіть сам для них усю роботу зробити.
Вона закотила очі.
— Довелося вигадувати на ходу: мовляв, таткові буде ніяково... Кажу: достатньо просто поцупити з будівництва кілька мішків цементної суміші. Ларрі привіз усе на Албемарл-вей і навіть заніс на їхній поверх. Усередину зайти я йому не дозволила, сказала, шо неетично бачити пацієнтів. Він такий простак був, Ларрі, шо йому можна було згодувати шо завгодно... Але побратися зі мною не схотів,— зненацька мовила Дженіс.— Чому так? Чому ніхто не хтів одружуватися зі мною? Чого такого не було в мені, шо було в інших жінках? — запитала медсестра, яка відтягувала повіки своїх накачаних ліками пацієнтів, щоб зазирнути в їхні невидющі очі.— Ніхто не хтів брати зі мною шлюб... ніхто... А я хтіла в білій сукні потрапити в газети. Хтіла свій день у церкві, але так його і не отримала ніколи. Ніколи...
— Я так розумію, ви потребували не лише цементу, а й алібі? — мовив Страйк, ігноруючи її питання.— Припускаю, ви обрали стареньку з деменцією на Ґопселл-стріт, бо вона б не змогла ані підтвердити, ані заперечити, чи були ви з нею, коли зникла Марго?
— Ага,— підтвердила Дженіс, повертаючись до своєї історії.— Я пішла до неї рано-вранці, залишила ліки й записку на підтвердження того, шо я в неї була. Я знала, вона не заперечуватиме, шо я була в неї на початку вечора. Вона не мала родини й погоджувалася з усім, шо їй скажеш...
Від неї я пішла купити квиток на вечір у кіно, а потім подзвонила своїй няні попередити, шо прийду пізніше, ніж гадала, бо в нас останній сеанс. Я знала, шо Айрін не схоче йти зі мною. Вона цілий ранок стогнала, шо їй зле. Я знала, шо ніякий зуб у неї не болить, але вдала, шо вірю їй. Айрін ніколи не любила ходить у місця, де не познайомишся з чоловіками.
— Отож по обіді ви повернулися до клініки — з чорного ходу, я так розумію?
— Ага,— підтвердила Дженіс, погляд якої трішки затуманився.— Ніхто мене не бачив. Я знала, шо у Марго в холодильнику лежить пончик, бо я була там уранці й бачила його, але тоді навколо постійно були люди, тож я не могла там порпатися. Отож я впорснула в нього розчин пентобарбіталу, просто крізь целофан.
— Ви на той час, певно, вже добре набили руку? Знали, яка має бути доза, щоб Марго змогла ще вийти на вулицю?
— Ця справа ненадійна,— сказала медсестра. На відміну від Кріда, вона не вдавала всемогутність, але, знову ж таки, вона ж була дотична до справи лікування, не тільки убивання.— Я непогано визначала дози, але важко мати певність на сто відсотків. Я чула, шо вона збиралася з кимсь зустрітися в пабі неподалік, а перед виходом вона зазвичай перекушувала, але я не могла точно передбачити, чи з’їсть вона той пончик, і чи зможе після того вийти на вулицю, і коли ліки подіють...
Увесь час, що я цим усім займалася — діставала цемент і накачувала пончик,— я думала: нічого не вийде, не може вийти. Ти сядеш до в’язниці, Дженіс... І знаєте шо? — сказала медсестра, розчервонівшись і розпалившись.— На ту мить мені це було вже байдуже. Після того, як вона сказала про мене Стівові. Я подумала: постану перед судом і розповім усім, шо він сприймав мене ті’ки як мамусю й медсестру, шо скористався мною, приходив до мене в будь-який час доби. Тоді йому доведеться мене помітити й почути, правильно? Мені було все одно. Я думала: я хочу, шоб ти здохла, леді. Хочу, шоб ти здохла,— ти маєш і чоловіка, і любчика на стороні, а мій мужчина ходить до тебе тричі на тиждень... Або вона помре, думала я, і мені все зійде з рук, або я прославлюся, про мене напишуть газети... і тоді мені подобалася ця ідея.
Вона роззирнулася у своїй маленькій вітальні, і Страйк був майже певен, що вона подумала про те, якою буде її камера.
— Я вийшла з клініки й манівцями пішла до Аторнів, та коли я увійшла, Ґіерма не було. Я подумала: так, проблема, де це він? А тоді почали рюмсати Дебора й Самайн. Не хтіли робити уколи вітамінів. Довелося виявити суворість. Я сказала Деборі: ці уколи підтримують ваше здоров’я. Не будете їх робити — подзвоню у «швидку», і вас заберуть у лікарню на огляд... Її можна було примусити зробити шо завгодно, налякавши, шо доведеться вийти надвір. Отож я вклала Дебору й Самайна поряд на ліжко у великій спальні та зробила їм уколи «вітамінів». Перевернула їх на бік. Їх уже можна було викреслити.