— Як гадаєте, чому?
— О,— мовив Ґупта, піднявши й опустивши руки жестом безнадії,— справа в тому, що Марго була... зрозумійте, мені вона якраз подобалася, і сперечалися ми завжди по-дружньому... вона була ніби паста марміт — викликала або захват, або відразу. Доктор Бреннер був зовсім не феміністом. Він вважав, що жінка має сидіти вдома з дітьми, а Марго лишила маленьку дитину й вийшла на повний день — він цього дуже не схвалював. На зібраннях панувала неприємна атмосфера. Він чекав, поки Марго почне говорити, і негайно перебивав її, ще й дуже голосно. Бреннер був схильний залякувати людей. Уважав, що наші дівчата з реєстратури не тягнуть, критикував їхні зачіски, довжину спідниць. Так, він завжди дуже грубо поводився саме з жінками, але, як на мене, він у принципі не любив людей.
— Дивно,— сказав Страйк.— Він же лікар.
— О,— зі смішком відповів Ґупта,— це зовсім не дивина, хай що ви думаєте, містере Страйк. Ми, лікарі,— такі самі люди, як і всі. То міф, що ми любимо ціле людство в усіх проявах. Але іронія тут у тому, що саме Бреннер найбільше обтяжував клініку. Він був наркоман!
— Аж так?
— Барбітурати,— пояснив Ґупта.— Так, барбітурати. Сьогодні лікарю такого не подарують, але тоді він їх замовляв у величезній кількості. Тримав під замком у своєму кабінеті. Мав дуже важкий характер. Емоційно закритий, неодружений. Ще й таємний наркоман.
— Ви з ним про це говорили? — спитав Страйк.
— Ні,— сумно відповів Ґупта.— Все відкладав. Хотів мати краще підґрунтя, перш ніж піднімати це питання. З того, що я розвідав, він міг замовляти ліки водночас на нашу адресу й на свою стару, ще й з різних аптек. Було б важко довести, чим він займається. Я б навіть не здогадався, якби Дженіс не сказала, що якось зайшла до нього й побачила відчинену шафку та її вміст. Також вона повідомила, що якось знайшла його за столом у напівпритомному стані ввечері, коли вже пішов останній пацієнт. Утім, не думаю, що це впливало на його уміння як діагноста. Я помічав, що під кінець дня він ходить зі скляними очима й усе таке, але чоловік був однією ногою на пенсії. Я думав, що він просто стомлюється.
— Марго знала про його залежність? — спитав Страйк.
— Ні,— відповів Ґупта,— я їй не казав, хоч і слід було б. Вона була моєю партнеркою, людиною, якій я мав би довіритися, щоб потім ми разом вирішили, як бути. Але я боявся, що вона помчить просто до доктора Бреннера й усе висловить йому в обличчя. Марго не мала звички стримуватися, коли вважала щось правильним, і я часто жалкував, що вона не дуже тактовна. Наслідки конфлікту з доктором Бреннером були б серйозні. Треба було діяти делікатно — власне, ми ж не мали прямих доказів,— але тоді зникла Марго, і барбітурати доктора Бреннера стали найменшою нашою проблемою.
— Ви продовжили працювати з Бреннером після зникнення Марго? — спитав Страйк.
— Так, ще кілька місяців, а потім він вийшов на пенсію. Я ще трохи працював у клініці Святого Івана, тоді перейшов до іншої. І зробив це з радістю. У старій клініці було надто багато поганих спогадів.
— А якими були стосунки Марго з іншими працівниками клініки? — запитав Страйк.
— Нумо, пригадаймо,— озвався Ґупта й узяв собі ще рулетик.— Секретарка Дороті її не любила, гадаю, через відданість докторові Бреннеру. Як я вже згадував, Дороті була вдова. То була така затята пані, з тих, хто прив’язується до начальника й завжди його підтримує і обороняє. Якщо Марго або я були чимось незадоволені чи критикували Джозефа, наші папери й листи потрапляли в кінець черги на друк. Ми навіть жартували з цього приводу. В ті часи, містере Страйк, комп’ютерів ще не було. Не як у наші дні... Ось Аїша,— він показав на верхнє праве фото у себе за спиною,— все друкує сама на комп’ютері в своєму кабінеті. Все комп’ютеризоване, і це дуже зручно. Але в ті часи наші звіти й листи залежали від милості машиністки. Ні, Дороті не любила Марго. Трималася ввічливо, але прохолодно...
Доктор Ґупта раптом щось ніби згадав.
— Утім,— додав він,— Дороті прийшла на барбекю, ми всі навіть здивувалися. Одного разу в неділю Марго влаштувала барбекю в себе на подвір’ї, в останнє літо перед своїм зникненням. Планувалося, що те барбекю нас усіх...— він, не закінчивши фрази, переплів пальці.— Пам’ятаю, як здивувався, що Дороті прийшла, бо Бреннер відхилив запрошення. Дороті прийшла з сином — йому було років дванадцять чи тринадцять. Вона пізно народила, особливо як на ті роки. Хлопець був зухвалий. Пам’ятаю, що чоловік Марго насварив його, коли той розбив якусь цінну чашу.