— Що ще є про ті анонімні погрози?
— Глорія, друга працівниця реєстратури, сказала, що Айрін показувала їй записку, але не змогла згадати, що там було. Медсестра Дженіс підтвердила, що Айрін казала їй про записку, але особисто вона їх не бачила. Ґупті Марго про таке не говорила — я йому спеціально дзвонив і уточнив. Хай там що,— додав Страйк, крізь мжичку кинувши на вулицю останній погляд,— якщо Марго не викрали просто під дверима клініки і якщо вона не пішла прямо на стоянку, вона рушила до «Трьох королів». А отже, нам туди.
— Під парасолю хочеш? — спитала Робін.
— Ні,— відповів Страйк. Його густі кучері мали однаковий вигляд і сухими, і мокрими, а на марнославство він не хворів.
Вони рушили вулицею, пройшли під Брамою Святого Івана — старовинною кам’яною аркою, прикрашеною численними геральдичними щитами,— і вийшли на Клеркенвелл-роуд, жваву двосторонню вулицю. Перетнувши її, детективи опинилися біля старомодного червоного таксофону на вході до Албемарл-вею.
— Це біля цієї будки бачили двох жінок, які наче вовтузилися? — спитала Робін.
Страйк перевірив.
— Ти читала матеріали справи,— сказав він мало не обвинувальним тоном.
— Швиденько проглянула,— визнала Робін,— поки вчора ввечері роздруковувала рахунок для Вторака. Я не все читала, часу не було. Але дещо глянути встигла.
— Що ж, це не та телефонна будка,— сказав Страйк.— До важливої будки — чи будок — ми ще дійдемо. А тепер іди за мною.
Замість піти до брукованої пішохідної зони, куди, як знала зі свого побіжного розслідування Робін, мала б піти Марго, якщо вона йшла до «Трьох королів», Страйк звернув ліворуч і рушив уздовж Клеркенвелл-роуд.
— І чому ми сюди йдемо? — спитала Робін, наздогнавши його.
— Тому що,— відповів Страйк, знову спинившись і вказавши на вікно верхнього поверху в схожій на старий цегляний склад будівлі навпроти,— десь після шостої години в потрібний нам день чотирнадцятилітня школярка Аманда Байт бачила отам у вікні Марго, яка відчайдушно гамселила кулаками по шибці. Вона клялася, що бачила саме це.
— Я про це взагалі не в курсі,— мовила Робін.
— З тієї поважної причини, що поліція не взяла цього до уваги. Зі звітів стає зрозуміло, що Талбот відкинув ці свідчення, бо вони не пасували до його теорії, що Марго викрав Крід. Але Лосон потім повернувся до Аманди, і вона навіть провела його цією вулицею. Але на користь свідчень Аманди говорить кілька деталей. По-перше, вона сама заявила поліції, що бачила Марго у вікні зразу після дня виборів, а згадала про це через те, що мала сварку з однокласницею, яка була за торі. Їх залишили в школі після уроків, а потім дівчата разом пішли на каву. Але подруга розсердилася, коли Аманда заявила, що радіє перемозі Вілсона, і відмовилася йти з нею далі.
За словами Аманди, вона й собі розсердилася на витребеньки подруги, аж тут підвела очі й побачила, що жінка б’є кулаками по склу. Вона детально описала цю жінку, але на цей момент про зовнішність і одяг Марго вже писали газети. Лосон зв’язався з власником приміщення на верхньому поверсі. Там була поліграфічна майстерня, якою володіла подружня пара. Вони випускали невеликі наклади памфлетів, плакатів і запрошень тощо. Жодного зв’язку з Марго. Пара не була зареєстрована в клініці Святого Івана, бо проживала в іншому районі. Жінка сказала, що іноді справді доводилося бити по вікну кулаком, щоб його зачинити. Однак вона була зовсім не схожа на Марго: невеликого зросту, міцної статури, руда.
— І хтось би помітив, якби Марго піднімалася на верхній поверх, так? — спитала Робін, переводячи погляд з вікна на вхід. Вона відійшла подалі від краю тротуару, бо машини плескали водою з калюж.— Вона мала б піднятися сходами чи на ліфті, може, мала б дзвонити в двері, щоб її пустили.
— Логічно,— погодився Страйк.— Лосон дійшов висновку, що Аманда припустилася безневинної помилки й переплутала дружину поліграфіста з Марго.
Вони повернулися на місце, де відхилилися від «маршруту Марго» (як охрестила його Робін). Страйк знову зупинився і вказав на темрявий проїзд під назвою Албемарл-вей.
— На таксофон не зважай, але подумай про те, що Албемарлвей — це перший провулок після Проходу, куди Марго могла зайти — з власної волі чи ні — так, щоб цього не бачило з півсотні людей. Досить тихий провулок... але не такий уже тихий,— додав Страйк, дивлячись на протилежний кінець Албемарл-вею, де туди-сюди снували машини. Албемарл-вей був вужчим за Сент-Джонс-лейн, але так само обабіч суцільно височіли будинки, через які внизу лежала постійна тінь.