— Слушно. Якби він схопив її на Албемарл-веї, то далі виїхав би на Айслбері-стріт, а не на Клеркенвелл-Ґрін,— а отже, час поговорити про двох жінок біля таксофону.
Під дощем вони пройшли на Клеркенвелл-Ґрін, широку прямокутну площу з деревами, пабом і кав’ярнею. Посередині, поруч із запаркованими машинами й велосипедною стоянкою, тулилося двійко таксофонів.
— Ось тут,— сказав Страйк, стаючи між будками,— божевілля Талбота почало справді шкодити справі. Жінка на ім’я Рубі Елліот, яка не знала району й шукала новий будинок доньки і зятя на Гейвардз-плейсі, загубилася і під дощем нарізала кола. Коли проїжджала повз ці таксофони, побачила двох жінок, які ніби вовтузилися; одна, за її словами, ледве трималася на ногах. Вона не дуже добре їх запам’ятала — врешті-решт, періщив дощ, а Рубі Елліот більше цікавили дорожні знаки й номери будинків, бо вона заблукала. Поліції вона змогла сказати тільки те, що одна жінка була в якомусь каптурі, а друга — в дощовику.
Коли про це написали в газетах, одна розважлива пані середніх літ заявила, що жінки, яких бачила Рубі Елліот,— це майже напевно вона і її мама. Біллові Талботу вона розповіла, що того вечора вела свою стареньку через Клеркенвелл-Ґрін — вони поверталися додому після прогулянки. Одна з них була в непромокальному капелюсі, а друга — в дощовику, схожому на той, що носила Марго. Парасольок вони не мали, тож жінка поспішала завести маму додому. Мама страждала на старече слабоумство й була незадоволена, що її кудись женуть, тому біля таксофонів у них стався невеликий конфлікт. Є навіть їхнє випадкове фото — його публікували в газетах, писали, що історія про Марго та другу жінку виявилася пшиком.
Але Талбот не повірив. Він навідріз не погодився з тим, що йшлося не про Марго й чоловіка в жіночому вбранні. Ось його бачення: Марго стикнулася з Крідом біля будок, він силоміць потягнув її до фургона, буцімто припаркованого отам...— Страйк указав на кілька машин збоку,— а тоді Крід на повній швидкості помчав геть, поки Марго кричала й билася в фургоні, і виїхав на Ейлзбері-стріт.
— Але,— заперечила Робін,— Талбот же думав, що Тео — це Крід. Нащо Крідові заходити до кабінету Марго в жіночому одязі, а тоді піти, нічого їй не зробивши, приїхати на Клеркенвелл-Ґрін і викрасти її тут, де повно людей і все чудово видно?
— Намагатися це збагнути — сенсу небагато, бо логіки там немає. Коли справу передали Лосонові, він знову звернувся до Фіони Флюрі — тієї розважливої пані,— розпитав її і утвердився в думці, що саме Фіону з мамою бачила Рубі Елліот. Знову ж таки, в пригоді стали вибори: Фіона Флюрі згадала, що втомилася і не надто терпляче поводилася з нездоровою мамою, оскільки напередодні допізна дивилася новини про вибори. Лосон дійшов висновку — і я схильний з ним погодитися,— що питання про двох жінок біля таксофонів було закрите.
Мжичка перетворилася на справжній дощ. Краплі стукотіли по парасолі Робін і промочили їй холоші штанів. Тепер детективи звернули на Клеркенвелл-клоуз, вигнуту вулицю, що впиралася у величну церкву на підвищенні, з високим гострим шпилем.
— Марго не могла дійти аж сюди,— сказала Робін.
— Логічно,— відповів Страйк і, на її подив, знову зупинився, дивлячись на церкву,— але тут її буцімто теж бачили. Помічник при церкві... так, я розумію,— додав він, побачивши реакцію Робін,— на ім’я Біллі Ломакс, стверджує, що бачив жінку в картатому плащі, яка піднімалася сходами церкви Святого-Якова-на-Ґріні десь у той час, коли Марго мала б дійти до пабу. Бачив її зі спини. В ті часи церкви ще не були цілодобово зачинені.
Талбот, звісно, не зважив на свідчення Ломакса, бо якщо жива Марго ходила по церквах, її ніяк не міг водночас везти геть Ессекський Різник. Лосон теж не розібрався з цими свідченнями: Ломакс твердо стояв на тому, що жінка, схожа за описом на Марго, заходила до церкви. Але він цікавістю не відзначався, тож не пішов за нею, не спитав, нащо вона туди іде, і не подивився, чи вона вийде.
— А тепер,— закінчив Страйк,— ми заслужили випити по пінті.
14
І знаками прадавнього письма Повідано...
Едмунд Спенсер, «Королева фей»
Через дорогу від церкви була вивіска «Трьох королів». Фасад пабу, викладений кахлями й вигнутий, повторював вигин вулиці.
Заходячи слідом за Страйком усередину, Робін почувалася дещо дивно: ніби вертається назад у часі. На стінах висіли вирізки з музичних видань сімдесятих років — якісь огляди, реклама старих стереосистем, портрети зірок естради й рок-сцени. Над шинквасом повісили гелловінські оздоби, з однієї стіни дивилися Девід Бові й Боб Марлі, з іншої — Боб Дилан і Джиммі Гендрикс. Сівши за вільний столик на двох (Страйк пішов до бару), Робін помітила в колажі на дзеркалі газетне фото Джонні Рокбі у вузьких шкіряних штанах. Здавалося, що в пабі нічого не змінювалося багато років; за цими самими матованими шибками, серед цих різнокаліберних дерев’яних столиків, голих дощок підлоги, круглих скляних світильників на стінах і свічок у пляшках подруга Марго могла чекати на неї у 1974 році.