Холодний дощ бризкав на шибку позаду обіднього столу. Вольфганг знову міцно заснув. Робін не відчувала в собі сили переглядати
профілі ще п’ятьох десятків Аманд Байт. Узявши «Демона з Райського парку», вона завагалася. Робін дотримувалася правила (бо довго й тяжко працювала над собою і не хотіла втратити нинішній рівень психологічного спокою) не читати книжку після настання темряви й на ніч. Урешті-решт, підсумок усього, про що там ідеться, можна легко знайти в інтернеті: немає потреби слухати власні оповідки Кріда про те, що саме він заподіяв кожній із замордованих жінок.
Однак вона взяла своє какао, розгорнула книжку на закладці, яку зробила з чека з супермаркету, й почала читати з того місця, на якому закінчила кілька днів тому.
Переконаний, що Бамборо стала жертвою серійного вбивці, нині відомого як Ессекський Різник, Талбот нажив ворогів серед колег, які не сприймали його одержимості цією теорією.
— Це назвали достроковою відставкою,— каже один з колег,— але фактично його відсторонили. Казали, що він утратив цікавість до всього, крім Різника, але дивіться, минуло дев’ять років, і досі ніхто не запропонував кращої версії.
Рідні Марго Бамборо не впізнали нічого з невпізнаних прикрас чи предметів білизни, знайдених у підвалі Кріда, коли його арештували в 1976 році, хоча чоловік Бамборо, доктор Рой Фіппс, припустив, що потьмянілий і розчавлений срібний медальйон, можливо, нагадує той, що був на лікарці в день її зникнення.
Однак нещодавно опублікована оповідь про життя Бамборо «Що ж сталося з Марго Бамборо?»[4], автором якої є син близької подруги зниклої, містить одкровення про приватні справи лікарки, які відкривають цілком новий напрям розслідування — і вказують на можливий зв’язок з Крідом. Незадовго до зникнення Марго Бамборо записалася в приватний пологовий будинок на Брайд-стріт в Ізлінгтоні, де в 1974 році робили таємні аборти.
16
Поглянь на нього, Бритомартпо, і скажи, Чи бачила колись подібну велич;
Йому немає рівні між мужів:
Ступає гордо цей шляхетний велет.
Едмунд Спенсер, «Королева фей»
Минуло чотири дні. О п’ятій п’ятнадцять ранку спальний поїзд «Нічна Рив’єра» зупинився на вокзалі Паддинґтон. Страйк спав погано й уночі все дивився, як тягнеться за вікном купе сіра примара так званої Англійської Рив’єри. Постіль він не розстилав, протеза не знімав, від сніданку на пластиковій таці відмовився й одним з перших ступив на перон з речмішком на плечі.
Ранок був морозний, і Страйкове дихання хмаркою вилітало з рота, коли він ішов платформою. Брунелівські сталеві арки вигиналися над ним, мов ребра синього кита, крізь скляну стелю видно було сіре небо. Неголений і з відчуттям дискомфорту в куксі, яку минулого вечора не торкнувся пом’якшувальний крем, Страйк дійшов до лавки, сів, нарешті закурив, а тоді дістав телефон і набрав Робін.
Він знав, що вона не спить, бо цю ніч Робін провела в Страйковому «БМВ», припаркованому під будинком ведучого прогнозу погоди — виглядала Листоношу. Поки Страйк був у Корнволлі, спілкувалися головно через есесмеки, бо вони з Люсі розривалися між шпиталем у Труро й будинком у Сент-Мосі, по черзі то сидячи біля Джоан, у якої випало волосся, а імунна система розвалилася під тиском хіміотерапії, то підтримуючи Теда, який майже не їв. Від’їжджаючи до Лондона, Страйк приготував велетенський казан каррі й лишив у холодильнику поруч з пирогами, які спекла Люсі. Підносячи цигарку до губ, він відчув аромат кмину від власних пальців; а якщо зосереджувався, то міг легко пригадати смертоносний душок лікарняного антисептику, крізь який пробивався сморід сечі: ці запахи заступали собою подих холодного металу, дизелю і кави, аромат якої долітав від «Старбаксу» неподалік.