— Ні,— сказав він,— нічого важливого. Це просто хвороба взяла своє.
— Знаєте,— повагом мовив Страйк,— не тільки ваш батько бачив у Кріді сатанинські риси. Найкраща його біографія називається...
— «Демон з Райського парку».
— Саме так. Між Крідом і Бафометом чимало спільного,— сказав Страйк.
Запала мовчанка. Стало чути, як близнючки збігають сходами й питають у прийомної матері, чи вона купила шоколадний мус.
— Слухайте... я б хотів, щоб ви довели, що то Крід,— нарешті вимовив Грегорі.— Довели, що тато таки мав рацію. То не сором, що Крід його перехитрував; він і Лосона перехитрував, усіх перехитрував. Я знаю, що в підвалі не було жодного сліду Марго Бамборо, але він також не зізнався, куди подів прикраси й одяг Андреї Гутон. Під кінець він уже ховав тіла різними способами. З Гутон, яку він скинув зі скелі, не пощастило... в тому плані, що її надто скоро знайшли.
— Це правда,— погодився Страйк.
Він пив собі чай, поки Грегорі неуважно відгриз задирку на пальці. Минула ціла хвилина, і Страйк вирішив, що час натиснути.
— Мені цікаво, чи ваш батько не вів записів, окрім офіційних,— сказав він, а коли Грегорі не відповів, додав: — І якщо так, чи вони ще існують.
Неуважний погляд Грегорі нарешті зупинився на Страйкові.
— Так, так,— промовив він,— тато вважав, що має справу з чимось надприродним. Ми до самого кінця цього не знали, тільки потім зрозуміли, наскільки він був хворий. Він щовечора посипав пороги сіллю, щоб не прийшов Бафомет. Мама думала, що він улаштував собі в гостьовій кімнаті домашній кабінет, але тато завжди тримав двері замкненими.
— Того вечора, коли його забрали до лікарні,— додав Грегорі з нещасним виглядом,— він вибіг звідти з криком. Усіх нас побудив. Ми з братом вибігли з кімнати. Тато лишив двері відчиненими, і ми побачила пентаграми на стінах, свічки. Він прибрав з підлоги ковролін, намалював магічне коло та провів якийсь ритуал... і думав, що викликав демонічну істоту... Мама викликала «швидку», і... далі ви знаєте.
— Мабуть, то було для вас дуже важко,— сказав Страйк.
— Так, було. Поки тато був у лікарні, мама прибрала в кімнаті, викинула його карти таро й окультні книги, зафарбувала пентаграми й магічне коло. Це все її особливо засмутило ще й через те, що до хвороби тата вони завжди ходили до церкви...
— Зрозуміло, що ваш батько хворів,— сказав Страйк,— і це не його провина. Проте він лишався детективом і мав поліційне чуття. Це видно з матеріалів офіційної справи. Якщо десь є ще якісь записи і якщо в них є щось, чого немає в офіційних матеріалах, то це важливі документи.
Грегорі знову пожував ніготь. Вигляд мав стривожений. Урешті-решт він прийняв рішення.
— Після нашої розмови по телефону я все думав, що слід вам віддати оце,— сказав він, підвівся і підійшов до щільно напханої книжкової шафи в кутку.
З верхньої полиці Грегорі дістав великий старомодний записник у шкіряній палітурці, обв’язаний мотузкою.
— Це єдине, чого не викинула мама,— сказав Грегорі, опустивши очі на записник,— бо коли приїхала «швидка», тато його не віддав. Він заявив, що має записати, який... е-е-е... вигляд має той дух, що його він викликав... тож записник узяли до лікарні. Тата попросили намалювати демона, щоб лікарі зрозуміли, що робиться в нього в голові, бо попервах тато не хотів з ними розмовляти. Я про все це довідався вже пізніше; нас із братом захищали від того, що відбувалося. Коли тато вилікувався, то лишив собі записник; казав, що ніщо так не нагадує про те, як важливо приймати ліки. Але я хотів особисто вас побачити, перш ніж приймати рішення.
Страйкові кортіло простягнути руку по записник, але він спробував напустити на себе якомога співчутливіший вигляд — наскільки дозволяло його від природи похмуре обличчя. Робін співчуття і тепло вдавалися значно краще; відколи вони почали працювати разом, він не раз бачив, як вона викликала симпатію у недовірливих свідків.
— Зрозумійте,— сказав Грегорі, не випускаючи з рук записника і явно маючи на думці донести до співрозмовника свою думку,— це була справжня психічна хвороба.
— Так, звісно,— погодився Страйк.— Ви комусь ще показували ці матеріали?
— Нікому,— відповів Грегорі.— Останні десять років записник лежав у нас на горищі. У нас там було кілька коробок з речами з будинку батьків. Дивно, щойно ми почали розбирати горище, аж тут ви... може, це все тато? Може, він намагається мені сказати, що час це комусь передати?
Страйк видав невиразний звук на позначення згоди: так, рішення Талбота-молодшого розібрати горище пов’язане з волею покійного батька, а не з потребою кудись оселити ще двох дітей.