Перша — визнана — причина полягала в тому, що Робін перебувала в процесі розлучення, яке з кожним тижнем ставало дедалі складнішим. Потому як Робін дізналася про зраду вже колишнього чоловіка, вони з Метью бачилися всього раз — за іронією долі, у «Піца Експресі» біля його роботи. Зустріч була холодна й гірка; вони погодилися, що розлучаться за згодою сторін, коли спливуть два роки окремішнього проживання. Робін була надто чесна, щоб відмовитися визнавати свій внесок у провал цих стосунків. Зрадив Метью, однак вона розуміла, що не приділяла шлюбу достатньої уваги й майже постійно ставила свою роботу вище за чоловіка, а під кінець узагалі просто чекала на привід піти. Його зрада стала шоком — але також принесла полегшення.
Одначе за ті дванадцять місяців, що минули після зустрічі в піцерії, Робін виявила, що колишній чоловік не хоче мирно розійтися за згодою сторін, а натомість вважає розлучення провиною Робін і бажає, щоб вона заплатила за образу — і почуттями, і грошима. Спільний банківський рахунок, на якому лежали кошти від продажу старого житла, заморозили, і тепер юристи намагалися підрахувати, яка частка тих грошей належить Робін — адже вона заробляла значно менше за Метью, а ще (на це прозоро натякав останній лист) вийшла за нього винятково з користі, розуміючи, що не досягне такого матеріального становища самостійно.
Кожен лист від адвоката Метью приносив Робін нову порцію стресу, гніву й болю. Вона й без власної адвокатки розуміла, що Метью хоче змусити її витрачати гроші (яких Робін не мала) на юридичну суєту, тягне час і висмоктує її ресурси, аж поки вона не лишиться взагалі ні з чим.
— Ніколи не бачила, щоб бездітна пара так важко розлучалася,— сказала їй адвокатка. Легше від тих слів не стало.
Метью займав у голові Робін майже так само багато місця, як і в часи, коли вони були одружені. Здавалося, вона може прочитати його думки попри мовчання і відстань, яка тепер пролягла між їхніми дуже відмінними життями. Метью ніколи не вмів програвати. Тепер він просто мусить вийти переможцем з цього ганебно недовгого шлюбу: забрати собі всі гроші, а з Робін зробити єдину винуватицю розлучення.
Це була дуже поважна причина для її кепського гумору, але існувала ще одна — і Робін дратувалася, що взагалі думає про таке.
Сталося воно вчора, в офісі. Сол Моррис, новий підрядник агенції, мав отримати гроші за місяць, тож Робін прослідкувала за Кудриком до помешкання у Віндзорі, де той проживав з дружиною, і поїхала на Денмарк-стріт, щоб розплатитися з Солом.
Моррис працював на агенцію уже шість тижнів. Він був колишній поліціянт і, без сумніву, вродливий чоловік з чорною чуприною і яскравими синіми очима. Робін, утім, він дратував. Моррис мав звичку говорити з нею ніжним голосом, а розмови на найбуденніші теми пересипав дотепами й особистими ремарками. Жодна двозначність не лишалася без уваги, якщо Моррис був у кімнаті. Робін гірко шкодувала, що згадала при ньому про своє розлучення, бо Моррис сам розлучався і вирішив, що це дає нове родюче підґрунтя для гаданої близькості.
Робін сподівалася, що доїде до офісу раніше, ніж піде Пат Чонсі, нова секретарка агенції, але піднялася до вже замкнених дверей офісу аж о шостій десять. Моррис чекав під ними.
— Вибач,— сказала Робін,— на дорогах жах.
Вона заплатила Моррисові готівкою з нового сейфа й коротко пояснила, що має їхати, але він приклеївся, мов жуйка до волосся, і почав розповідати про нічні есемески від колишньої дружини. Робін намагалася балансувати між увічливістю й холодністю, аж тут на столі, за яким вона колись працювала, задзвонив телефон. Зазвичай вона б не стала відповідати — нехай іде на автовідповідач,— але зараз дуже хотілося обірвати Моррисову балаканину.
— Маю прийняти дзвінок, вибач. Гарного вечора тобі,— сказала вона Моррису й узяла слухавку.
— Детективна агенція Страйка. Це Робін.
— Привіт, Робін,— промовив хрипкуватий жіночий голос.— Шеф на місці?
Робін бачилася з Шарлоттою Кемпбелл усього один раз, та й то три роки тому, тож навіть дивно, що вона одразу впізнала її. Потім ті кілька фраз, які Шарлотта зронила, Робін обмірковувала до абсурду багато разів. Вона розчула тінь насмішки — ніби Шарлотта вважала її потішною. Те, що вона звернулася до Робін просто на ім’я, а Страйка назвала «шефом», теж обурювало.
— Боюся, що ні,— відповіла Робін і потягнулася по ручку; серце калатало.— Залишите повідомлення?
— Нехай передзвонить Шарлотті Кемпбелл. Я маю дещо таке, що йому треба. Мій номер він знає.
— Гаразд,— відповіла Робін.
— Дуже дякую,— таким самим веселим голосом відповіла Шарлотта.— Па-па!