Едґар Аллан По
БЕРЕНІКА
Переклав з англійської Юрій Лісняк
Dicebant mihi sodales, si sepulchrum amicae visitarem, curas meas aliquantulum fore levatas[1].
Saadi
Нещастя багатолике. Підступність земного життя різноманітна. Вона сягає через широкий обрій, як райдуга, й відтінки її так само численні, як відтінки цієї арки, — і не менш виразні, хоча й так само приглушені. Сягає через широкий обрій, як веселка! Як це вийшло, що з краси я вивів образ бридоти? З обіцянки спокою — подобу скорботи? Але ж як у етиці зло є наслідком добра, так у житті з радості народжується туга. Навіть спомини про минулі радощі обертаються сьогодні тугою, а муки, які ми терпимо сьогодні, походять від тих радощів, які б могли бути.
Охрещено мене Егеєм; прізвища свого я не скажу. Одначе в усій країні нема замків стародавніших, ніж моя похмура, сіра спадкова резиденція. Наш рід називали поріддям мрійників, — і в багатьох разючих подробицях — у всьому характері родової оселі, у фресках парадної зали, в шпалерах спалень, в різьбленні на декотрих пілонах зброярні, але особливо у галереї старовинних картин, у оздобленні книгозбірні й, нарешті, в вельми незвичайному доборі книжок — ми знайдемо більш ніж достатнє потвердження цієї гадки.
Спогади з перших років дитинства пов’язані у мене саме з цією книгозбірнею та з томами в ній — хоча про них я більш не говоритиму. Там померла моя мати. Там народився я. Але сказати, ніби я доти не жив, — це будуть пусті слова. Ніби душа моя не жила доти. Ви не згодні? Не будемо сперечатися. Сам я переконаний, але не хочу переконувати нікого. Одначе існує спогад про якісь ефірні образи — про очі, одухотворені й промовисті; про звуки, мелодійні, але сумні, — спогад, що не дається забути; пам’ять — наче тінь невиразна, змінна, невизначена, нестала. І так само, як тіні, її не можна позбутися, поки існує сонячне світло моєї свідомості.
В тій кімнаті я народився. Ніби прокинувся з довгої ночі, яка здавалась — але не була — небуттям, і вмить опинився у справдешній країні чарів, у палаці уяви, у хащах монастирської мислі та ерудиції; тож не дивно, що я розглядав усе довкола себе зчудованими й жадібними очима, і дитинство моє протекло серед книжок, а юність розтратилася на мрії. Але справді дивно, що так минули роки і розквіт віку ще застав мене в батьківському домі, дивно, що самі джерела мого життя так застоялись, дивно, що мої повсякденні думки попливли ніби задом наперед. Справжній світ я сприймав, як видіння, й навпаки, маячні уявлення країни мрій стали для мене не те що канвою повсякденного життя, а направду самим життям, єдино реальним.
* * *
Ми з Беренікою були двоюрідні й росли у покоях дому моїх батьків. Та росли ми не однаково: я був хоровитий, затоплений у похмурість, а вона — жвава; граційна, переповнена снагою; вона гасала по узгір’ях, а я гибів над книжками, як чернець; моє життя було зосереджене у власному серці, тілом і душею віддане вкрай напруженим і болючим роздумам; вона безтурботно пурхала по світу, й гадки не маючи про тіні на її шляху, про безмовний лет годин на їхніх крутих крилах... “Береніка! — я вигукую її ім’я. — Береніка!” — і з сірих руїн пам’яті на той поклик тиснеться тисячоголова юрба споминів. її образ постає переді мною, як живий, ніби в ті юні дні, коли вона була легковажна й весела! Ох, яка пишна й химерна краса! О, сильфіда серед чагарів Арнгейма[2]! О, наяда серед його джерел! А далі — далі тільки таємниця й жах, та ще повість, якої не слід би оповідати. Недуга — фатальна недуга впала на її тіло, мов смерч; і саме тоді, коли я задивлявся на неї, над нею пролетів дух переміни, пройняв усю її свідомість, усі звички, її вдачу, а що найпідступніше й найжахливіше — ніби скаламутив саме її єство. Горе! Руйнівник надлетів і відлетів, а жертва — де ж вона? Я не впізнавав її! Я не впізнавав у ній Береніки!
Серед цілої низки недуг, спричинених тією першою, фатальною, що викликала таку жахливу зміну в душевному й фізичному стані моєї кузини, слід згадати як найтяжчу і найневідчепнішу своєю природою своєрідну епілепсію, напади якої часто закінчувалися станом трансу — трансу, дуже схожого на цілковиту непритомність. А виходила вона з того стану здебільшого враз. Тим часом мій власний розлад — а мені сказано, що це слід називати саме розладом, — швидко тяжчав і врешті набув нової, дивовижної форми, схожої на мономанію, наростаючи щодня й щохвилини, і врешті набув наді мною якоїсь незбагненної влади. Ця мономанія, коли вже так її називати, полягала в хворобливій збудливості тих властивостей розуму, які в метафізичній науці іменуються увагою. Цілком можливо, що я висловлююсь не зовсім зрозуміло; та я справді боюся, що нема ніякого способу передати пересічному читачеві точне уявлення про ту нервову інтенсивність інтересу, з якою в моєму випадку сили мислення (щоб не вдаватися до сухих термінів) захоплювались і поринали в споглядання найбанальніших у світі речей.
1