Едґар По
БЕРЕНІКА
Dicebant mihi sodales, si sepulchrum amicae visitarem, curas meas aliquantulum fore levatas.
Ebn Zaiat*[1]
Многообразні наші біди. Злигоддя цієї землі – многовзірне. Райдугою засягнувши широкий обрій, воно й барвами райдужно різне і таке саме одмінне, і так саме ці барви в ньому неподільно злиті. Засягнувши мов райдугою широкий обрій! Як це може бути, що із прекрасного я взяв образ прикрости? що провісниця миру дала мені символ горещів? Але, як у етиці зло є вислід добра, так у дійсності з радощів родиться горе. Або ж пам’ять колишнього раювання стає болістю у теперішнім, або ж муки, що є тепер, мають свій зачин у тім блаженстві, яке могло бути в минулому.
Моє хресне ім’я ― Еґей, а наймення моєї родини я не хочу тут згадувати. Та нема в нашім краї замків, так ушляхетнених часом, як моя сива, похмура дідизна. Наш рід узивано племенем мрійників; і в багатьох знаменних осібностях ― в характері родового житла, у фресках головної залі, в гобеленах спального покою, в різьбі на опорах стін збройниці, а надто в галереї старовинних образів, у вигляді бібліотеки і, нарешті, у вельми своєріднім доборі книжок ― повсюди є задосить свідчень, щоб запевнити слушність цієї думки.
Спогади про мої найранші літа звязані в мене з цією бібліотечною кімнатою та з її томами, що докладніше за них я не говоритиму тут. В цій кімнаті померла моя мати. В ній народився я на світ. Та це була б чиста легкодушність ― сказати, що я не жив перед тим, що моя душа не мала попереднього існування. Ви це заперечуєте? не будемо споритись. Переконаний сам, я не збираюся переконувати. А, однак, існує ж пам’ять про якісь воздушні форми, про духовні, значущі очі, про звуки, мелодійні, але сумні: пам’ять, яка не хоче вилучитись; спогад, мов тінь, туманний, мінливий, непевний, хисткий і подібний на тінь ще й тим, що годі мені його позбутись, поки існує сонце моєї мисли.
В цій кімнаті я народивсь. Так пробуджений із довгої ночи, що видавалась, але не була нічим, зразу в самім осередищі країни фей, в палаці фантазії, в буйній державі відлюдних думок і мудрости, не диво, що я розглядавсь округ себе палким, зачудованим оком, що я звів дитинство в книжках, а молодість згаяв у мріях; але дивно те, що тимчасом як літа відлетіли геть і полудень мужности застав мене ще в оселі моїх батьків, ― чудно те, яка нерухомість пала на джерела мого життя, яке цілковите знеправлення запанувало в моїх повсякчасних думках. Реальності світу я сприймав як примари, як чисті примари, а буйні ідеї країни мрій стали, навідворіт, не тільки поживою мого повсякденного існування, а самими його ділами, що жили цілковито і єдине в собі.
****
Береніка була мені сестра в перших, і зростали ми вкупі в отчизнім моїм палаці. Але різно ми виростали: я ― слабий на здоров’я і занурений у похмурості, вона ― жвава, мила, сповнена вкрай життям; їй уділом ― блукання по схилах гір, мені ― монашеські книжні студії; я, живучи в своїм власнім серці, відданий душею і тілом зусильним, трудним розмислянням; вона, простуючи цим життям без найменшої гадки про тінь на своїм шляху, про німотний літ воронокрилих часів. Береніка! ― я кличу її на ім’я, Береніка! ― і з сірих руїн моєї пам’яти тисяча непогамовних спогадів зринає на поклик! Ах, живий її образ переді мною, як у тих ранніх днях її легкосердя і радощів! О, пишна і фантастична краса! О, сильф у лісах Арнгейму! О, Наяда серед водограїв! А далі ― далі все тайна і жах, і повість, що її б непотреба розповідати. Недуга, фатальна недуга мов би самумом пала на її тіло, і просто мені на очах дух зміни злітав на неї, проймаючи її душу, її звичай і вдачу і, способом тонким і жахливим, порушуючи навіть саму тожність її особи. Горе мені! руїна прийшла й одійшла; а жертва ― що з нею сталось? Я не взнавав її, не пізнавав уже в ній Береніку!
В численному шерегові недуг, що їх привела за собою фатальна первісна болість, заподіявши таку страшливу зміну в моральнім і фізичнім єстві моєї сестри, можна згадати, як найтяжчу, найупірливішу у своїй природі, особливу відміну епілепсії, що нераз завершувалась трансом ― трансом, дуже подібним до дійсної смерти, а пробудження з нього бувало здебільшого разючо раптове. Тимчасом моя власна слабість ― бо я вже сказав, що не ін-як мушу це називати ― отже, моя власна слабість нагально запосідала мене і набрала врешті характеру мономанії, нової і незвичайної форми ― що-години, що-хвилі набуваючи сили ― здобувши кінець-кінцем наді мною абсолютно незрозумілу власть. Ця мономанія, як що так я мушу її називати, полягала у хоробливій подражливості тих духовних сил, що звуться в метафізичній науці силами атенції, уваги. Річ більше, аніж можлива, що мене в цім не зрозуміють; але боюся, справді, що немає жодного способу всилити у розуміння звичайного пересічного читача адекватну ідею цієї нервової інтенсивности інтересу, що з нею, у моїм випадку, сили мислення (не висловлюючись технічно) входили і занурювались у споглядання навіть найзвичайніших об’єктів всесвіту.
Сидіти в задумі довгі невтомні години з увагою, прикутою до якогось пустого девізу на полі чи в оздобах книги; заглиблятися в найкращій порі літньої днини у химерну тінь, як вона скісно упала на гобелен чи то на підлогу; загубитись на цілу ніч у спогляданні спокійного полум’я лампи або жару в печі; розмарювати цілі дні над запахом квітки; монотонно повторювати якесь звичайне слово, поки гук через часте повторення перестане вже віддавати мислі певну ідею; геть згубити чуття руху та фізичного існування, наслідком довго і тривко видержуваного абсолютного тілесного покою ― отакі були деякі з найзвичайніших, найменше погубних химер, спричинених станом духовних сил, не неповторним справді, але таким, що геть одхиляє якусь аналізу чи то пояснення.
Та щоб не зрозуміли мене неправо. Неприродну, трудну і хоробливу увагу, збуджувану отак об’єктами в своїй власній натурі маловажними, не повинно змішувати у характері з тією розважливою схильністю, що властива всьому людському родові, а зосібна людям з палкою уявою. Це не був у мене, як можна б зразу подумати, скрайній вияв чи то перебільшення цієї схильности, але істотно, в самій основі щось різне й одмінне. В одному разі мрійник чи ентузіяст, зацікавившися об’єктом звичайно не без ваги, непомітно пускає його з очей в буянні вислідів та наведень, що від нього походять, аж поки наслідком марення в’яві, нераз сповненого розкошами, він знаходить побудник, або першу причину своїх розмислянь цілковито заниклим, забутим. У моїм випадку первісний об’єкт бував незмінно сам у собі пустий, але ж набирав у моїй недужній уяві зрефлектованого і нереального значіння. Тут мало було ― коли тільки були ― якихось вислідів; і ці, нечисленні, повертали до свого вихідного об’єкту, як до центру. Мислення ніколи не давало мені утіхи; і при кінці мого марення перша причина не тільки не губилась з очей, але ж набувала того неприродно перебільшеного інтересу, що був переважною рисою моєї недуги. Словом, спеціяльно уживана духовна здібність, це була в мене, як я вище сказав, увага, а у мрійника в’яві такою буває здібність спекулятивного мислення.
1
Коментарі до слів та речень, позначених зірочками, дивіться у розділі «Примітки», у кінці книги.