І так зімкнувсь наді мною вечір ― і тоді пітьма настала, і тривала, і геть одійшла ― і благословилося знову на день, ― і імла вже другої ночи кублилася округ ― а я все сидів нерухомо в цім самотнім покої ― я все сидів, занурений у думках ― і все ще фантазма зубів тривала в страшній своїй силі; в як-найживішій, потворній чіткості вона витала серед міни тіней і світла в кімнаті. Нарешті мари мої пройняв крик, немов замішання і жаху; і далі, по павзі, учувся гук тривожних голосів, перемежуваний численними тихими покликами, мов би від туги й жалю. Я підвівся із свого крісла і, навстяж одкинувши двері бібліотеки, побачив у передпокої служницю, усю в сльозах, і вона сказала мені, що Береніки уже не стало! Рано-вранці здушила її епілепсія, і тепер, при настанні ночи, могила була вже готова на свою пожилицю, і всі збори до похорону завершились.
Я відчув, що сиджу в книгозбірні, і знову сиджу сам-один; здавалось, я щойно очутивсь із бентежного і невпокійного сну. Я знав, що була саме північ, і мав добру свідомість того, що на заході сонця Береніку віддано землі. Але про цей чорний час, між двома оцими моментами, я ніяк не мав сталого, хоч дещо певного поняття. Та пам’ять його була сповнена жахом ― жахом, іще жахнішим, бо він був туманний, страхом, іще страшнішим, бо він був непевний. Це була страшлива сторінка в анналах мого існування, заповнена вся потворними, каламутними, недовідомими спогадами. Я силкувавсь розгадати їх, та намарне; коли ж час від часу, мов душа занімілого звуку, прикрий, пронизливий крик жіночого голосу, здавалось, дзвенів мені ув ушах. Я зробив щось ― що це було? Я вголос запитував сам себе, і шепітливі еха кімнати відповідали мені ― «Що це було?»
На столі біля мене горіла лямпа, а коло неї лежала маленька скринька. Вона не мала в своєму вигляді чогось незвичайного, і я часто бачив її перед тим, бо це була власність домового лікаря; але як вона опинилася тут, на моєму столі, і чом я здригався весь, як дивився на неї? Ці речі жодним способом годі було пояснити, і мій погляд нарешті упав на розкриту сторінку книги та на уступ, підкреслений в ній. Це були дивні і прості слова поета Ібн-Зайата*: «Dicebant mihi sodales, si sepulchrum amicae visitarem, curas meas aliquantulum fore levatas». Чом же, тоді, прочитавши, волосся стало мені сторч на голові і кров мого тіла застигла у жилах?
Тут почувся легенький постук до дверей книгозбірні ― і блідий, як жилець могили, зайшов навшпиньки служник. Його очі здичавіли з жаху, і він говорив до мене голосом трепетним, хриплим, надзвичай глухим. Що він казав? ― я дочув уривкові фрази. Він казав про несамовитий крик, що порушив мовчання ночи; про те, що вся челядь зібралась до гурту; що там, де кричало, взялися шукати; і тут його голос став жахливо чіткий, коли він шепотів мені про оскверніння могили ― про скалічене тіло, повите в саван, але все ще дишуще ― все ще трепетне ― все ще живе!
Він показав на моє убрання; воно було все покаляне, на нім запеклася кров. Я мовчав, і він взяв мене злегка за руку; там одтиснулися людські нігті. Він звернув мій погляд на якийсь предмет коло стіни. Я дивився на нього кільки хвилин; то був заступ. З криком поскочив я до столу і схопив скриньку, що лежала на нім. Але я не здужав її розчинити; і що я весь тремтів, вона виприснула мені з рук і важко упала, і розбилася на дрізки; і з неї з брязкотом покотилися інструменти для зубних операцій, а впереміж із ними тридцять два невеличкі, білі, як із слонової кости шматочки, що розсипались геть там і там по підлозі.
Примітки
Новела Едґара По «Береніка» вперше було надруковано в березні 1835 року в Southern Literary Messenger, оновлені варіанти ― в 1840, 1842, 1845 роках. Тут представлено український переклад Бориса Ткаченка зі збірки «Едґар По. Вибрані твори», виданої 1928 року в Харкові видавництвом ДВУ. В даній публікації 2017 року збережено правопис видання 1928 року, котрий дещо відрізняється від сучасного.
Dicebant mihi sodales, si sepulchrum amicae visitarem, curas meas aliquantulum fore levatas. Ebn Zaiat (лат.)― Товариші мені говорили, щоб навідав подруги гробівницю: непомалу журбу свою цим полегшу. Ібн Зайат.
«De Amplitudine Beati Regni Dei» (лат.) ― «Про Велич Блаженного Царства Божого». (Перекладач).
«De Carne Christi» (лат.) ― «Про Тіло Христове». (Перекладач).
«Mortuus est Dei filius; credibile est quia ineptum est; et sepultus resurrexit; certum est quia impossibile est» (лат.) ― «Помер син божий ― річ імовірна, бо неприйнятна; і, похований бувши, воскрес ― річ певна, позаяк неможлива». (Перекладач).
... це був один із тих безчасно лагідних, туманних і тихих днів, що плекають красну Гальціону... ― «Юпітер у зимовій порі двічі дає по сім день тепла: отже, люди й назвали цей благий і помірний час мамкою красної Гальціони». Сімонід. (Автор).
«que tous ses pas étaient des sentiments» (лат.) ― «всі її кроки були почуттями» (Перекладач).
«que tous ses dents etaient des idées» (лат.) ― «всі її зуби були ідеями» (Перекладач).
Це були дивні і прості слова поета Ібн-Зайата... ― Далі повторюється цитата, що є епіграфом до цієї новели; її переклад з латини викладено вище.