Выбрать главу

І треба гнати всю оту ватагу.

Звільнятись треба від того звір'я.

Якщо вже я дізнав таку зневагу,

то як живуть безправніші, ніж я?!

ДО СУДУ ВДАВСЯ. ТА ПРОДАЖНІ СУДДІ.

Мене ж було й посаджено в тюрму.

А там, в тюрмі, у тиші на відлюдді,

є час про все помислити уму.

Дарма сміявся ворог мій єхидно.

І перемогу празнував. Дарма.

Воно з-за ґрат свободу краще видно.

То добрий вишкіл іноді — тюрма.

АЛЕ Ж ГЕЛЕНА! БОЖЕ МІЙ, ГЕЛЕНА!

Уже чужа, Чаплинського жона, —

а потайки приходила до мене,

приносила у кухлику вина.

Вона йому належала з принуки.

Сама казала — силою взяли.

Як я крізь ґрати цілував ті руки,

які мені той кухлик подали!..

Я ВТІК З ТЮРМИ. МЕНІ ПОМІГ ТОЙ ШЛЯХТИЧ,

який мене стеріг. Стеріг мене й прозрів.

І я пішов на Січ.

Помчав тим самим шляхом,

що змалку знав при сонці й при зорі.

Віки з віками в небуття відцокали

у вічних ловах правди і добра.

А запорожці все сидять як соколи

на чортомлицькім рукаві Дніпра.

Приїхав я не пишним, не маєтним.

Признали враз, зібрались козаки.

Ударив дзвін. Мене обрали гетьманом.

І почалося. Я повів полки.

НЕ ТЕМНИЙ БУНТ, НЕ ЧОРНЕ ВІРОЛОМСТВО

не на розбій нагострені шаблі,

не ради слави і не задля помсти, —

а за свободу рідної землі!

МЕНІ КЛЕЙНОДИ, СПРАВДІ, ДАВ КОРОЛЬ.

Він ще вважав, що я його підданець.

Так нам судилось. В пеклі наших доль

не знаєш сам — ти бранець чи обранець.

О, не забуду, доки і живу,

і той майдан, і ті дерева з інеєм.

Мені дали козацьку корогву

і привілеї з королівським іменем.

З гармат смальнули, сніг сипнув з гілля.

Я тішився клейнодами своїми.

Але чому — імено короля,

а не ім'я священне України?!

Гарматний грім одгуркотів і стих.

Приймав послів я у своїй господі.

Пили вино із кубків золотих,

воно було гірке мені на споді.

Я ту гіркоту заливав вином.

Пив за здоров'я їхнє. А Гелена

люльки нам набивала тютюном.

І я димів, як попіл Карфагена.

Вони не знали, що в моїй душі.

Чи вдячен я за ласку королівську.

Біля гармат стояли гармаші.

Мені не спалось. І не спалось війську.

НЕ ВИПРОСИВ. НЕ ВКРАВ. НЕ ЗБОГАРАДИВ.

Узяв свободу, приналежну нам.

Дивуйся, світе, я ще їх і зрадив!

А що я, власне, винен тим панам?

Настав мій час, і я задав їм хлости.

Хіба я раб, щоб жити з їх щедрот?

Для них я — вождь збунтованого хлопства.

Для мене я — замучений народ.

Всі люблять Польщу в гонорі і в славі.

Всяк московит Московію трубить.

Лиш нам чомусь відмовлено у праві

свою вітчизну над усе любить.

МІЙ ДВІР В ЧИГИРИНІ, АВЖЕЖ, НЕ ФОНТЕНБЛО.

Там плющ не повивав мережані альтани.

Троянди не цвіли. І часу не було

довбати в скелі голубі фонтани.

Був замок весь у прорізах бійниць.

З глибин камінних добували воду.

І замість всіх придворних таємниць

було єдине — мрія про свободу.

НЕ протирав паркети шалапут.

Не шаруділо сукнями жіноцтво.

І жоден з дипломатів, ниткоплут,

Не мав де показать своє пустомолотство.

І не було алей на променад.

Ні вишуканих вин, ні пундиків, ні печив.

При Бродах взявши сорок п'ять гармат,

я ними Чигирин ще більше убезпечив.

Були полки і зброя розмаїта.

Залоги скрізь, і тут, і за Дніпром.

А нам би ще мислителя, піїта,

щоб володів — як шаблею — пером!

МОЛЮСЯ НАШІЙ ПРЕСВЯТІЙ ПОКРОВІ.

благослови і пера, і шаблі!

Бо лиш народи, явлені у Слові,

достойно жити можуть на землі.

Є ЧУТКА — ВИШНЕВЕЦЬКИЙ НАСТУПА.

Грабує край, лишає пустовщину.

Яка його неправедна тропа —

щоб наступать на власну батьківщину!

Король, султан, визискувач, торгаш,

гнобитель, кат, загарбник войовничий —

то все чужі. А Вишневецький — наш.

І ось тому для мене він найгидчий.

Він од князів веде свій родовід.

Являє віть шляхетну і відому.

У нього жінка з роду Радзивілл.

У нього мати — Могилянка з дому.

Був прадід славен в нашому краю.

А цей як звір, душа без покаяння.

Я не борюся з ним — протистою!

Воно смертельне, це протистояння.

Йому тепер без мене, ясно, рай.

Нема кому із нього пір'я драти.

Повзявши намір визволити край,

О як я міг ганебно так програти?!

ТЕПЕР ДОВІКУ НА МЕНІ ТАВРО.

Не одмолю і в чорній власяниці.

У сні я переплив Дніпро.

Але чомусь причалив до гробниці.

ВТОМИВСЯ. ЗАНЕПАВ. ЗНЕВІРИВСЯ. ПІДДАВСЯ.

Зрадіють вороги, що вмер в такій ганьбі.

Не маю права вмерти. У тому ж і біда вся —

при владі чоловік належить не собі.

Але над ким, над ким, над ким

тепер я в світі владен?!

Самотній чоловік, я дуже безпораден.

Вже в небі зорі висіяли мак.

Дорога спить над ставом очеретяним.

Відпоясавши шаблю, ти вже так —

іще людина, але вже не гетьман.

Звикати важко. Жаль гнітить людину.

У славі й шані був я ще торік.

Та що таке? Ні вогника ж, ні диму,

А вранці знову півень — кукурік!

Верба зігнулась як стара прочанка.

Невже хтось є на згарищах села?

Хоч би яка вродлива підзамчанка

Мені води у кухлику внесла.

Оце таке. Ні дому. Ні жони.

Стара фортеця. Сови. Кажани.

ЧОГО Я ТУТ? КРІЗЬ КІГТІ ЧАГАРИН

шукаю обрис втраченого храму.

Я маю свій гетьманський Чигирин.

Але мені не відчинили браму.

Я маю дім і церкву Ілиї.

Маєток маю, землю свою отчу.

Але там все нагадує — її.

Ввійти в ту браму я і сам не хочу.

ЗАГЛЯНУВ СПОГАД У ВІКОНЦЕ МИТІ.

Згадалося життя моє — тамте!

Ружова пані в синім оксамиті,

шитво на грудях біле й золоте.

Моя Гелена… Не моя Гелена…

Я вже не мав ні вольностей, ні прав.

Ту жінку спершу викрали у мене,

а потім я оружно відібрав.

І може, це було переступом,

і нас осудять в небесах, —

у храмі Божому, всечесному,

нас обвінчав Іоасаф.

Чеснот владика незліченних,