Стережу Україну. Важкі мої думи, як жорна.
В поневолених землях тримати сумно дозір.
Що я тут стережу? Цю давно розбиту фортецю?
Чорний сон зброяра, недовбитого кілька віків?
Цього юного джуру, дитину чиюсь отецьку?
Чи віщунку стару, що й сама все чує довкіл?
Що я тут стережу? Цю чаклунську тишу в діброві?
Чи в озерах туман? — його стережуть комарі.
Це урочище славне, де глини такі кольорові, —
На сплюндрованих землях, де вже не живуть гончарі.
Що я тут стережу?.. Ці давно скаламучені броди?
І чого прислухаюсь? Кого виглядаю з доріг?
Що я тут стережу, коли я не встеріг свободи?!
Коли власної жінки, коли жінки — і то не встеріг!
УДЕНЬ Я СПАВ ПІСЛЯ ТІЇ СТОРОЖІ.
Вже сплю я вдень. То можна й не вставать.
Наснились сни. Та все такі хороші.
Що я малий. І хочу воювать.
Гукаю хлопчаків. Бур'ян шаблями крешем.
Сторожу встановили на ближчому горбі.
Такі іще малі. Нікому ще не брешем.
Ні матері, ні Богу, ані самим собі.
Я змалку був такий. Розказувала мати,
що був заводіяка усяких колотнеч.
Усе грозилась різку у березі вламати.
Недаром же в колиску мені поклали меч.
ЗАПОВІДАЛОСЬ НА ВЕЛИКЕ.
ПРОЗРІННЯМ ПОВНИЛАСЬ ДУША.
Кого любив? І що накликав?
Таке зробив — як швайку з лемеша.
…НЕ ЗРІКСЯ БУЛАВИ. ВОНА САМА УПАЛА.
Та що там булави, я честі не зберіг!
Якби воно само пальнуло з самопала.
Бо сам себе я — ні. Накласти руки. Гріх.
Що скаже цей зброяр? Що скажуть люди прості?
Та й приклад же синам. І щевкнуть вороги
В тюремному льоху вночі кричали кості.
Наснилося чи що, бряжчали ланцюги…
А ДНІ МОЇ БРЕДУТЬ, ЩОСЬ ДІЄТЬСЯ ЗІ МНОЮ.
На силі занепав. Ніде мене не ждуть.
Долиною, гей, зеленою,
козаки не йдуть.
Повзе під гору стежечка зміїна.
На схил виходжу і дивлюсь, дивлюсь..
Отак живу. Молюсь до України.
Вона не чує. Але я молюсь.
МОЯ ДОБРИНЬ, ГОРБАТА ВІД ОБУХІВ!
Моя Гординь, щербата від неслав.
Моя Білобожниця, мій Богодухів,
моя Вознесенка, мій Богуслав!
Лавро моя! Мій колючий Тернопіль!
Вічний Ридомиль і вічна Ташань.
Білою Церквою в зоряний попіл
виросли храми твоїх ридань.
Дивинь моя, моя Пуща і проща.
Мій Добротворе, що в мене єдин.
Моя Дорожинка, моя Мирогоща,
мій Ніжин,
мій Любеч,
моя Мединь!
Умань моя, моя Горинь і Згубівко.
Радомко ранньої сивини.
Моя Божедарівко, Миролюбівко,
Ганно-Зачатівко, сина зачни!
В Сумах Твоїх, у Твоїм Голосієві —
На весь Хрестипіль, Хрестища, Хрести —
Сина Славутича, сина Месію,
Сина Спасителя!.. А нас прости.
НЕ ВРЯТУВАВ ТЕБЕ Я, УКРАЇНО.
І не врятую, хоч кричи на ґвалт.
Зброяр на вежі. Джура косить сіно.
Розбитий гетьман, що тепер я варт?!
ВЛОМЛЮ СОБІ 3 ГРАБИНИ КОСТУРЕЦЬ.
Із очерету виріжу сопілку.
Ішов полями навпростець,
переполохав перепілку.
Змія на стежці, пережду змію.
Джерельце б'є з-під каменя, я п'ю.
Тут, власне, рай. Тут птиці і зело.
Ні слова злого, ані злого чину.
В житті такого всякого було,
що аж тепер на старості спочину.
Минає день. Іще один. Минай…
Надходить вечір, птиця замовкає.
А той зброяр, мабуть, таки Мамай,
бо часом є, а часом і зникає.
ВЖЕ ПЕРША ЗІРКА
КРІЗЬ ГІЛЛЯ ПРОГЛЯНУЛА.
Вже скоро їх тут вилетять рої.
Ходи, не бійся, пані порцелянова!
Я теж тут привид. Ми тепер свої.
Ось тут посидим трохи на камінні.
Розстелим тишу, як м'який обрус.
То форкне кінь. То в місячнім промінні
зубами блисне чорний сажотрус.
ОТ Я Й ЗАПЛИВ У ЦЕЙ КАМІННИЙ ЯТЕР.
От я вже й міг би, вперше у житті,
як Марк Аврелій, римський імператор,
писать свої "Думки на самоті".
Але ж незвичка. Все універсали.
До шаблі звичен більш, як до пера.
Розумні люди все-таки писали.
А ми не дуже, нам воно не тра.
Аще хотяще…0т і вся мудрація.
Чому у нас немає ще Горація?
Умієм добре шаблею махати,
червоні ружі сіять біля хати.
Вмирати вмієм, по степах гасати.
але себе не вмієм написати.
У цій страшній великій боротьбі
не вмієм так сказати о собі,
щоб світ здригнувся і на всі віки
були преславні наші козаки —
як ті Ахілли і як ті Ґеракли.
На це у нас щось розуму забракло.
Бо поки ми тут про свободу мимрили,
то інші вже свободу й здобули.
А ми усе співаєм, як ми вимерли
або як нас в неволю продали.
І де той геній, до народу дбалий,
щоб розбудив наш умисел оспалий?!
І не нікчемним словом, що як нежить,
а як народу гідному належить!
КАЗАВ ЙОАНН: "В ПОЧАТКУ БУЛО СЛОВО".
В початку Слово, а не комарі.
Не як у нас — на Січ іде з малого,
а вже коли осліп — у кобзарі.
О ГОСПОДИ, А Я? ЧИ МАВ ПРИ СОБІ ГРОНО
найвченіших мужів, піїтів і музик?
То все у королів. В палацах. Біля тронів.
А ти козак. Ти гетьман. Ти мужик.
Бувають королі, більш вдатні до розпусти,
ніж до звитяг. І кожне слово — лож.
Зате як вийде, гляне, як розпустить
павиний хвіст придворних і вельмож!
При них все люди грамотні і терті.
У них Боплан, у них і Шевальє.
А наше слово дожило до смерті,
але для світу й досі ще не є.
Бо ми такі. Ми прості. Ми в кожусі.
Не знаєм як. Не звикли до свобод.
То треба ж якось піднімать на дусі,
а не в болото втоптувать народ!
ТА ПРИЙДЕ ЧАС, ЯК ПЕРЕД БОГОМ СВІДЧУ
ще буде Слово, більше за слова.
Але чи й справді ми німі для світу,
чи, може, трохи світ недочува?
МИ ВОЇНИ. НЕ ЛЕДАРІ. НЕ ЛЕЖНІ.
І наше діло праведне й святе.
Бо хто за що, а ми за незалежність.
Отож нам так і важко через те.
ЧИ, МОЖЕ, МИ НЕ ЛИЦАРІ БУЛИ?
Своє жіноцтво шанувать не вміли?
Пани вино їм з тухольки пили.
А ми у шапці ніженьки їм гріли.
Віки ідуть. А нам усе амінь.
Нема спокою між Дніпром і Бугом.
Вже стільки літ, вже стільки поколінь! —
усе життя — між шаблею і плугом.