загинув брат мій, друг мій Тугай-бей.
ПАХЛО СМАЛЕНИМ ВОВКОМ, ЗАХОДИЛОСЬ ЗНОВ НА ГРОЗУ.
Потай взявши коня, я хотів тікати з полону.
Саме рейвах стояв, бо ховали якогось мурзу
і палили над ним перемоклу в полі солому.
Та схопили мене. Прив'язали мене до сідла.
Щось кричав мені хан, аж слова на дощі сичали.
Дотлівала солома. Татари молились: "Алла!"
І на цей раз мене стерегли вже самі яничари.
ЦІ УЖЕ ВСТЕРЕЖУТЬ. МОЛОДИК УСМІХАЄТЬСЯ КРИВО.
Полонянка підкралась. Дивилась на мене, сумна.
Ні, не був я в кайданах. Мені тільки надборкали крила.
І від голосу волі лишилася тільки луна.
І ПОКИ ЙШЛОСЬ ПРО ДОЛЮ ДВОХ ДЕРЖАВ,
де бились ми з навалою ворожою,
чумиза кримський, він мене держав
почесним гостем, тільки під сторожею.
А що найгірше — не чекавши зради,
за ханом гнавши в зливу грозову,
я там залишив знак своєї влади —
мою печать, бунчук і булаву.
Ото наглузувалися вельможні!
Дісталось їм шатро у килимах,
залізом ковані шкатули подорожні,
і всі листи, і срібний каламар…
ВІДЖИВ ЛІТА. ВЖЕ СИВІ МОЇ СКРОНІ.
Всього в житті траплялося мені.
Був у тюрмі. В турецькому полоні.
Але в такій безвиході ще ні.
МОЯ ГАНЬБА, МОЯ ПРОВИНА.
Щоб втрапить до таких тенет!
…Жіноцтво носить різні вина.
Гірей покльовує шербет.
На нього глянути — не скучиш.
Як чорт кощавий на корчі,
в сорочці чорній аж лискучій,
у пурпуровій опанчі.
Сидить в кальяні як в тумані.
Намет шовками ворушкий.
Кунгал. Кинджал. Священний чорний камінь.
І золотом розшиті подушки.
Либонь, сутужно небораку.
Серед наложниць і дружин —
він як суха голівка маку
серед настурцій і жоржин.
Чого ж ти возиш їх з собою,
гаремник, цап гірський, бабій!
Щоб навтішатись після бою?
А що, якщо програєш бій?
Щоб ця татарочка, як птичка,
тряслася, вп'явшись у гарбу?
Щоб ця чадра з такого личка
десь зачепилась за вербу?
Побійся Бога чи Аллаха,
чи ти кумису перепив,
що в свій гарем як вовкулака
ще й це дівчатко прихопив!
ТИМ ЧАСОМ ДЖУРА МІЙ ЗА ВИКУПОМ ЗМОТАВСЯ.
І гроші ті привіз, умиливши коня.
І почалися інші вже митарства —
знайти своїх, не гаючи ні дня.
Шаблю мені не повернули.
Віддали тільки наших коней.
Розступилися мурзи, і вийшли ми із намету.
Та й поїхали-джура і гетьман його законний.
Та ще ту полонянку на сідло вже взяли як мертву.
Вона вже і нас боялась. Умовив хана насилу.
Оце дожився, Богдане, викуплений на старість.
Хоч дівчину врятували. Одну зі всього ясиру
Одсипавши хану за неї
Усе, що там ще зосталось.
ПОЛЯ ОДСИРІЛИ ВІД МРЯК.
Над ними небо мов сіряк
По самий обрій туга, туга, туга..
Таке безлюддя марне і смутне.
Ніде нема ні коника, ні плуга,
хіба що полем заєць дремене
НАДВЕЧІР ЗВІДКИСЬ НАЛЕТІЛА ГАЛИЧ.
Зчинила грай. Хотілося тепла.
Гіркотний дух дощем залитих згарищ
нам підказав дорогу до села
Яка тепер ночівля? А ніяка
Хто прийме нас, народ повигибав.
Та ще, мабуть, промчав якийсь вояка,
на всіх тинах макітри порубав.
Постояли. Зайшли в якесь подвір'ячко.
Осель нема. Сади іще живі.
Та все біжать по двієчко, по двієчко
куріпочок рябесеньких в траві…
ЗАНОЧУВАЛИ В СІНІ, ЯК У ХМАРІ.
Та й знов пішли, полями навпрошки.
А дівчина ж яка! І очі в неї карі.
Мій джура онімів, ламає батіжки.
МИ РОЗПИТАЛИ, ДЕ ЇЇ СЕЛО.
Вона журилась, що застане пустку.
Мій джура посадив її в сідло,
підняв на руки легко мов пелюстку
А я думав: — Сестричко! Доненько!
Ну, врятував я тебе, однісіньку.
А ті усі дівчата й молодиці,
що їх у Кафі туркам продадуть,
що їх на чорноморські торговиці,
сирицею пов'язаних, ведуть?!..
Яка душа це видержить, не знаю.
Вони ячать, благають: захистіть!
Простіть мене. Від Ворскли до Дунаю.
По саме море, по Стамбул простіть!
СТРАШНИЙ СОЮЗ МІЙ 3 ХАНОМ, ІЗ ГІРЕЄМ.
Орда ордою, все бере в ясир.
…А джура кутав дівчину в кирею.
А тихий дощик в полі моросив.
ДІВЧА ПОВЕСЕЛІШАЛО, СПІВАЛО.
А молоденьке! Ще й не на порі.
Як пташеня, на грудях в джури спало.
Ото набралось страху у ханському шатрі!
Біля свого села — аж там вже розридалось.
Пішло шукати, мо' яка рідня.
І поки йшло, усе ще оглядалось
А джура мій мовчить, пришпорює коня.
ВНОЧІ СКРИПЛЯТЬ ВОЗИ. ПЕРЕСЕЛЕНЦІ ЇДУТЬ.
Світ за очі, покидавши своє.
Шукати Україну в Україні.
десь має ж бути, десь вона та є!
Своя. Свобідна. Ще не занапащена.
Де вже не владен лях ані Аллах.
Дністро і Буг, Поділля і Брацлавщина
самі себе вивозять на волах.
Пробились кров'ю. Стомлені, обдерті.
Підводи витягають з багновиць.
А на возах — старі, уже як мертві,
обличчями до неба, горілиць.
Де буде дім і де притулок ваш?
І поля шмат, і для дітей прожиток?
Скриплять вози — кудись на пустопаш,
на вільні землі, людський неужиток.
А я стою, сказати щось не годен.
Змиває дощ дорогу і мене.
Я розминаюсь із своїм народом.
Та й краще так. Ніхто не прокляне.
Обпалить часом думка крижана —
ось люди йдуть, а скрізь одна руїна.
І поки я їх визволю з ярма,
то чи не мертва буде Україна?
…Десь при воді спинившися підводою,
де вже воли до ясел заревуть,
бездомні люди, спраглі за свободою,
свої селитьби слободами звуть.
Але ж яка біда цьому народу!
Що він біду міняє на біду.
Бо хтозна, чи він знайде там свободу,
чи ще одну збудує слободу.
ЯК ДОБРЕ УВІЙТИ В КОРЧМУ
ЗВИЧАЙНІСІНЬКИМ ДЯДЬКОМ,
намацавши зашкарублими пальцями пощіляні двері
постояти на порозі,
п'ятірнею пригладити нечесану макотирю, —
кожен тобі посунеться,
кожен до тебе вип'є.
кожен тобі вилає Хмельницького!
Мій Боже, що ті люди мелють!
Слова ганяють як плотву.
Все лають Хмеля,
лають Хмеля —
за москалів, за татарву.
За цю мокву непроторенну.