– На тобi оце яблучко. Воно має таку силу, що коли хто вмиратиме, то пiднесеш йому це яблучко до рота, зразу видужає.
Узяв Вол'ягн те яблучко та й повернув назад. Зiйшлися брати на тому мiсцi, з якого розiйшлися. Показують одне одному свої дарунки.
– Ану, – каже Країн, – подивимось у люстерко, що наша панна тепер робить.
Подивилися, а вона помирає. Тут Кiмар каже:
– Сiдаймо мерщiй на килим-самолiт, може, ми їй ще допоможемо.
Сiли вони на килим. Килим знявся в повiтря i понiс їх аж попiд хмарами – над лiсами i горами. Прилетiли до хатинки Горлицi. Як тiльки Вол'ягн притулив до вуст яблучко, вона зразу i одужала. Стали витязi чекати її вибору.
– Всi вашi дарунки менi дорогi, – сказала Горлиця. – Якби не дзеркало, ви б не поспiшали менi допомогти; якби не килим, ви, можливо, не встигли б; але якби не яблучко, я б не жила. Заглянула я в своє серце… Воно менi каже, що найбiльше я чекала Вол'ягна.
Вол'ягн залишився з Горлицею, а Кiмар'ягн i Краян помандрували далi. А Вол'ягновi Горлиця сказла:
– Я зачаклована Вовкоголовим залiзноголовим чотириголовим злим змiєм бути Горлицею. Як ти мене вiдшукаєш i я заприсягнуся тобi на вiрнiсть, то ми разом якось визволимося з цiєї бiди.
Обернулась Горлицею i полетiла. Вирушив Вол'ягн у далеку дорогу. Iшов-iшов та й зайшов у густезний лiс. У тому лiсi надибав на галявину, а на галявинi – хату. Зайшов до хати, а на печi Ведмедиха з ведмежатами.
– Добрий вечiр, панiматко, у вашiй хатi!
– Прошу ближче, легiню, – попросила Ведмедиха, – сiдай на лавку i розказуй, куди це ти манджаєш отакими глухими дорогами.
Вол'ягн розповiв.
– Погано тобi там буде, Вол'ягне-князенку, бо в тридев'ятiм князiвствi не дають лизати меду.
Ведмедиха пригостила Вол'ягна медом, горiхами. Вiн їв, а Ведмедиха ворожила.
– Колись дiд твiй чи прадiд, Вол'ягне, визволив мого прадiда з подоби Ведмедеголового змiя. Будеш ти мати багато клопоту, але жодна волосина не впаде з твоєї голови. Цими лiсами i хащами ще маєш iти дев'ять днiв. Натрапиш на велике озеро. Там на березi росте кущ калини, то ти сховайся в той кущ i чекай. Прилетять двоє дiвчат, скинуть крила i поскачуть у воду купатися. Вiдтак прилетить ще одна. То твоя наречена, що ти їй яблуко життя дав. Але вона тебе не впiзнає. Хапай її i не випускай, доки не поклянеться бути тобi вiрною.
Воля подякував i вирушив у дорогу. Дiстався до озера. Дочекався дiвчат, як прилетiла третя дiвчина, зненацька вискочив з-за куща та й затулив їй очi двома руками.
– Пусти мене! – Благала Горлиця. – Якщо ти старий, будеш менi за рiдного тата, як чоловiк середнього вiку – станеш моїм братом, а якщо козак, то вiддамся за тебе.
А Воля говорить:
– Поклянися, що будеш менi вiрною жоною, то вiдпущу.
– Клянусь Перуном, що буду тобi вiрна. Як є хоч крапелька неправди в моїх словах, хай вiн мене спопелить. Але щоб я була твоєю, треба, аби ти виконав троє Змiєвих завдань, у якого я в полонi. Будеш iти до моєї оселi ще дев'ять днiв. Там побачиш великий палац, а у дворi того палацу хатина. Отам я i живу.
Вiдпустив її Вол'ягн, i вона полетiла. Через якийсь час знайшов Вол'ягн її хатинку, Горлиця йому й каже:
– Тепер iди до Змiя, стань по праву руку i слухай його розказ. Вигадає для тебе дуже важку роботу, то ти не кажи, що не зробиш, бо тодi загинеш.
Перше завдання Змiй загадав Вол'ягну таке:
– На пiвночi галявини i на пiвднi видно двi гори. Вiзьми мотуззя i перетягни їх: одну на схiд, другу на захiд.
Воля узяв мотуззя i пiшов до гiр. Обмотав одну з бiдою i почав тягти, а як звечорiло, пiшов до Горлицi. Вийшла вона на подвiр'я i ляснула в долонi. Умлiока збiглася вся Змiєва челядь, яка Горлицю дуже любила.
– Чого тобi, Горлице?
Вона загадала. Челядь котячими кроками побiгла до тих гiр i, як оком клiпнути, зробила всю роботу.
– О, ти мiцний легiнь, – похвалив Змiй.
– Тепер маєш висадити одну гору на iншу.
Воля цiлий день ходив попiд горою, прикладав плечi, а увечерi пiшов до Горлицi. Вийшла вона на подвiр'я i легенько плеснула в долонi. Змiєва челядь збiглася. Коли розвиднiлося, перед Змiєвим палацом була висока гора, що затуляла усе небо. Став Вол'ягн перед Змiєм i говорить:
– Я виконав твiй наказ.
– Ти, лайдаку, зробив так, аби в моєму палацi не було свiтла! Маєш дiстати мiсяць i прикувати його на горi, щоб вiн постiйно менi присвiчував.
Пiшов Воля до Горлицi, а вона йому й каже:
– Не роби того, бо люди проклянуть, а людськi прокляття гнiтять душу, i вона стає хворою.
– А що маємо робити?
– Треба втiкати, а там – як Бог дасть.
Горлиця взяла Вол'ягна за руку i вийшла надвiр. Але коли виходила, одна сльоза її упала в хатi, друга в сiнях, а третя на порозi. Обняв Вол'ягн Горлицю, i вони полетiли. Вранцi Змiй устав, а на горi мiсяця немає. Покликав вiн доньок i сказав: