А Краягн йому:
– Краще миром вiддай менi цю пташку, бо це моя наречена, а як ти мене не знаєш, то я правнук Тар'ягна.
Але Змiй не послухав i знову зачинив пташку в золоту клiтку. Країн знову помандрував до палацу. Змiя знову вдома не було, але бiля палацу його племiнник, триголовий пес, прив'язаний. Сiв Краян неподалiк нього i заграв на сопiлцi колискову. Пес зачудувався, заслухався та й заснув. Країн заховав пташку за пазуху i – в дорогу. Знову заiржав кiнь. Наздогнав Змiй Країна, забрав пташку i хотiв його вогнем спалити, а Країн йому й каже:
– Що ж ти поспiшаєш мене вбити, коли ще моєї гри на сопiлцi не чув. – Та й почав грати. Та так гарно грав, що Змiй зачудувався i говорить:
– Я ще такої музики зроду-звiку не чув, але кажу тобi востаннє: за третiм разом тебе не помилую.
Сiв Країн та й зажурився. Коли настав вечiр, лiг у позу найбiльшої Божої благодатi i помолився Ягнi.
– Ягно-Лелю-Бережо, Боже наш милостивий i єдиний, порадь менi на цьому свiтi, як здобути Солов'ївну, Тар'я!
По цих словах Краягн заснув, i у снi Ягна йому сказала, щоб вiн знову iшов по пташку. Вирушив Країн знову до палацу. Коли назустрiч йому iде Дiд з бiлою бородою. Це був Дiдо-Всевiдо.
– Добридень, – вiдповiв Дiд на привiтання Країна, – куди, козаче-молодче, йдеш?
Країн йому розказав. Дiд порадив Краягновi дiстати чарiвного коня, сильнiшого, нiж у Змiя.
– А де ж його дiстати?
– У Баби Ягни є такий кiнь. Помандруй свiтами. Доля зведе тебе до Баби Ягни.
Проминув Краягн Змiїв палац i пiшов туди, куди дорога його вела. Iшов лiсом, коли бачить Вовка, прив'язаного до дуба.
– Що сталося, сiроманче, потрапив у бiду? Але я теж потрапив у бiду, то хоч тебе виручу. – Вiдв'язав Країн Вовка, а той йому й каже:
– О, коли ти такий добрий, то ще заграй на сопiлцi, хай i я почую, бо я чував, що ти дуже файний музика.
Заграв йому Країн на сопiлцi вовчу пiсню, а тодi вовк йому й каже:
– Цiєї пiснi я повiк незабуду. Коли тобi буде в життi скрута, заграєш цю пiсню, i я миттю прибiжу тобi на допомогу.
Пiшов Краян далi. Коли бачить – на березi лежить жива Риба. Країн i каже:
– Що, Рибо, викинуло тебе бурею на землю та й потрапила в бiду? Але я теж потрапив у бiду, тож хоч тебе порятую.
Взяв Рибу i кинув в океан, а Риба йому й каже:
– Чула я, Краягне, про твою доброту, але чула також, що ти гарно граєш. Заграй менi, Країне, риб'ячу пiсню.
Сiв Краягн на каменi та й заграв. Уся риба вiд тої гри припливла до берега. Пiшов Краягн по тiй рибi, як по твердi, вийшов на берег великого острова. Риба йому на прощання й каже:
– Дуже гарно, Країне, граєш. Ти подарував нам риб'ячу пiсню. Нiколи я не забуду її. Як буде тобi в життi яка скрута, ти цю пiсню заграй, i я зараз до тебе припливу.
Пiшов Краягн далi. Йшов та й iшов, аж бачить – Орел в сiтях павучих б'ється.
– Що, – говорить Країн, – потрапив у бiду? Але я теж потрапив у бiду, дай хоч тебе виручу.
Випустив Краягн Орла, а Орел йому й каже:
– Чував я, Країне, про твою доброту, але ще чув, що ти дуже гарно граєш. Заграй менi пташину пiсню.
Сiв Країн на поваленому деревi та й заграв. Як заграв – то все небо стало чорне вiд птиць. От Орел йому й каже:
– Нiколи я не чув такої гри, i нiколи я цiєї пiснi не забуду. Як треба тобi буде яка помiч, то заграєш цю пiсню, я вмить прилечу.
Пiшов Країн далi. Бачить – край землi, а далi – знову вода. На березi стоїть хатка на курячiй нiжцi, сама округла, як яйце, а на хатцi стрiха блискуча на призахiдному сонцi так i горить. А вiкна в хатцi круглi та золотими цвяхами обцвяхованi, а на опуклому даху стоїть на високiй нiжцi золотий пiвник – тонесенько кукурiкає. Куди сонце йде – туди й хатина повертається. От Краян i говорить:
– Хатко, хатко, стань передi мною, як лiс перед травою.
Хатка повернулась до нього дверима, але дверi зачиненi.
Коли чує Краягн – в нього над головою щось нiби зашелестiло. Подивився вверх: прямо з неба на залiзнiй ступi спустилась на дах Баба, та так i провалилася в комин разом з мiтлою. Аж тодi дверi вiдчинились i стала на порозi молодиця. Сорочка на нiй бiла та гарно вишита, спiдниця червона, чобiтки червонi, губи червонi, щоки нiби червонобокi яблука i очi червоним вогнем горять.
– Добрий день, – каже Країн.
– Добрий день, – вiдповiдає йому Червона Баба.
– Чи приймаєте на службу?
– Чом би й нi, приймаю. Вечеряй, лягай спати, а завтра пiдеш коней пасти.
На другий день вигнав Країн коней в поле. А то не конi були, а Бабинi доньки. Тiльки присiв пiд кущ вiдпочити, аж тут навалився йому на очi такий сон, що вiн тримався-тримався, а таки заснув. Прокинувся перед вечором – нема коней. Сiв та й зажурився, а тодi став молитися:
– Боже-Дарбоже-Бережо-Княгине Ягно-Лелiє-Славо-Морано, напоум, просвiтли, щасливу думку пошли!