Та й приходить йому на розум, що Вовк у нього за товариша i треба в нього запитати поради. Вийняв Країн сопiлку та й заграв вовчу пiсню. Прибiг Вовк, а за ним ще зграя вовкiв:
– Що в тебе за клопiт?
– Треба табун коней у Бабинi стайнi загнати.
Вовки зараз на всi боки шатнулися, всiх кобил загнали, Країн стайню зачинив i до Баби пiшов. Баба й каже:
– Добре ти, Країне, служиш, а чий же ти будеш?
– Я Тар'я-Ладо-Країн – найменший у матерi Ам'ягни син.
– Ах, знаю, знаю, я все знаю, – каже Баба, – тiльки вивiряла, чи ти правду кажеш. Лягай спати, завтра пiдеш знову коней пасти.
На другий день погнав Країн знову коней у поле. Щоб не заснути, сiв пiд терновим кущем, коли голова хилиться, колючки лице колять. Але Баба наслала такий сон, що Країн пiдклав пiд щоку шапку i таки заснув. Проспав аж до вечора, прокинувся, а коней i близько нема. Тут вiн уже довго не думав, вийняв сопiлку i заграв риб'ячу пiсню. Випливла з глибин Князь-Риба:
– Нащо, Країне, кликав?
– Чи не знаєш, друже, де подiлися Бабинi кобили?
– Знаю, вони рибами стали, в море пострибали. Зараз ми їх звiдти потуримо.
Почали кобили з моря вискакувати. Країн їх зiбрав у гурт, у конюшню зачинив, потiм до Баби пiшов.
– Добрий iз тебе, Країне, пастух. Видно, на роду у тебе написано конярем бути, – каже Баба Червона. – Ще раз коней попасеш, а тодi i плату за службу вiзьмеш.
I на третiй день погнав Краягн коней пасти. Знову Баба наслала на нього нездоланний сон. Прокинувся увечерi – нема табуна. Запитав у Вовка – не знає, запитав у Риби – не знає. Запитав у Орла, а той i каже:
– Баба їх яйцями поробила, сама на яйця сiла.
Що тут робити?
– Ти, Орле, iз птаством почнiть Бабиних курей хапати, а я причаюсь у сiнях, – говорить Краягн.
Так i зробили. Як почали Бабинi кури кричати, Баба з яєць схопилась та в двiр побiгла, а Країн тим часом у хату, яйця побив, кобил вiдшмагав та й у хлiв загнав.
Бачить Баба, що вже вiн всю службу справив, треба платити. Питає вона Країна:
– Що ж ти хочеш за службу?
– Тiльки що у вашому табунi народилося лошатко, от ви менi його й вiддайте.
Баба почала його умовляти, мовляв, бери найкращого коня, та ще й у сакви чого твоя душа забажає, а лошачку ще рости треба.
Проте Країн стояв на своєму твердо. А Баба того лошачка, поки народиться, триста рокiв чекала, але нiчого не вдiє. Вона Країновi службу вибирала, а вiн собi плату вибирає, а як не виконає своєї обiцянки, то згорить ясним полум'ям. Вiддала Баба Країновi лошачка. Взяв Країн його на плечi та й пiшов. Як вiдiйшли далеченько за овид, що їх уже Баба не бачила, лошачок як стрепенувся та й зробився чарiвним крилатим конем. Питається вiн Краягна:
– Як тебе нести, понад землею чи попiд небом?
– Неси попiд небом до Змiя в палац.
Прилетiли вони в палац, країн схопив пташку сiру з золотим голосом i заховав за пазуху. Тут Змiїв кiнь як заiрже, аж стайню розвалив. Прибiг Змiй i питається:
– Чи наздоженемо ми їх?
– Нi, вже не наздоженем, бо пiд ним мiй молодший брат, як черкне копитами, то i тобi, i менi буде кiнець.
А Країн опустився зi своїм конем бiля калинового куща i пустив Солов'їху на той кущ. Стала Солов'їха дуже гарно спiвати, а Країн притулив до губiв сопiлку та й почав ту пiсню переймати. Цю пiсню перейняв i заграв ще кращої. Як вiн заграв ще краще за Солов'їху, то птаха стала гарною дiвчиною – Солов'їною, а кущ калини гарним городом. Назвали люди той город Переяславом-на-Дунаї, бо тут Країн перейняв славу найкращого музики в свiтi.
А вiд Краяна (красного вогню) i Солов'їни пiшов народ українцiв, або тарiйцiв, греки ж називали їх фракiйцями, або тракiйцями, а земля їхня звалась Країною.
На синьому Дунаї жило могутнє плем'я країнцiв. Вони пасли отари i на мисливство тратили свою силу i мужнiсть, бенкетували пiсля вдалих ловiв, спiвали обрядових пiсень на весняному святi Слави, на лiтньому святi Купала, на осiнньому святi Рода i Роди i водили дiвчат вiд Дунаю до Шлюбу.
Одного разу в часи Русальських свят чорнокосу красуню схопив Орел. Стрiли, випущенi мужчинами, упали з неба назад на землю. Тодi молодцi-козаки пiшли в гори шукати юнку, але через рiк повернулись нi з чим. I забули про неї, як забувають про багато чого на цьому свiтi.
Через двадцять рокiв вона сама прийшла, змучена i сухорлява, i з нею був юнак, гарний, дужий, як вона сама двадцять рокiв тому, але мав вiн холоднi i жорстокi орлинi очi. Коли жiнку запитали, де вона була стiльки часу, то розказала, що Орел занiс її в гори i жила в нього. Народився у них син. Коли Орел став слабнути вiд старостi, вiн останнiй раз пiднявся високо в небо i впав звiдти на гострi скелi, а син його прийшов ось з нею.