– Атiл, Атiл, Атiл!
Все вiйсько його полюбило i на Великому крузi обрало похiдним вожаєм усього тарiйського вiйська. На честь цих змагань тарiйцi назвали це поле герцiв тирловищем Атiла, греки ж називали його ристалищем Ахiллеса.
Вже були готовi кораблi i вiйськовий припас, та Атiл все зволiкав, чекаючи, поки з мiста Бусла йому привезуть бойовий обладунок iз таємного металу, якого не рубала нi гостра мiдь, нi бронза. От нарештi старiйшина ковалiв з города Бусла Хитрець привiз обладунок: щит iз залiзних пластин, залiзний шолом i залiзну сорочку з дрiбних вигнутих кiлець, поножi, налокiтники i наплiчники, залiзний меч i наконечник для списа, залiзну сiть на голову i шию коня. Обладунок i зброя були позолоченi, тому Атiл сяяв у ньому, як сонце. Нарештi принесли жертви Ар'ягну, Велесу i Славi та сiли за прощальну страву. I ось, коли голод i спрага були погамованi, а серця воїнiв приглушено щемiли за домiвками i разом з тим почали нуртувати прагненням невiдомого походу i звитяги, а сонце вже ховалось за овид i спалахували вогнища, коли на притухлий жар кидали ще хмизу, бiля шатра князя Атiла забринiла кобза i в тон їй загучав молодий, свiжий i сильний голос кобзаря.
Закiнчив кобзар свою пiсню, князi i козаки, якi сидiли навколо вогнища, ще якийсь час мовчали, i вiд iнших вогнищ стало чути пiснi, голоснi балачки i музику. Нарештi заговорили i бiля куреня Атiла. Хтось мовив:
– Ми йдемо в бойовий похiд, хто загине, а хто iз здобиччю повернеться додому. Троя багата, я там бував.
– Якщо ти там бував, то бачив, якi товстелезнi стiни, кажуть, що їх зводив сам грецький герой Геракл: може, вилiзеш, а може, i на штанях з'їдеш…
– Що козаковi мур, коли козак мов тур! – озвався третiй. – Ось я вже з козакування був додому налаштувався, бо минулої зими на вечорницях гарну дiвку зазнав, обiцяв цього року женитися, та як почув про похiд, та ще з князем Авхом, – то й додому перехотiлося.
Десять рокiв воювали пiд Троєю ахейцi i з ними тарiйцi на чолi з князем Атiлом – кiмарiйцем, та князем Палом – країнцем, та князем Руславом – слав'ягном, та князем Дулiбом – волинянином, та князем Казаром – сарматом. Князь Атiл (греки називали його Ахiллом) дуже здружився з князем Палким (греки називали його Патроклом). Одного разу кобзар спiвав бiля вогнища билицю про дружбу Товариша i Побратима:
– Жили-були у славному роду-племенi слов'янському два молодих звитяжних воїни, Товариш i Побратим. Усi старшi воїни у вiйську мали друзiв, а вони обоє тiльки-но покозачилися i ще нiчого не знали, а всi з них кпили, як з молодих i безвусих. Товариш був високий i гнучкий, а Побратим кремезний, середнього зросту. У Товариша було чорняве гарне лице, а у Побратима руде лице, але мужнє i наче висiчене з каменю. Одного разу Побратим i каже Товаришу:
– Давай i ми станемо друзями, вдвох буде легше серед гурту. Але дружбу нашу освятимо кров'ю, щоб вона була мiцнiша i за родиннi зв'язки, i за любов.
Друзi дiйшли згоди, купили грецького вина, забили бика i зварили його м'ясо, накликали поважних свiдкiв i, посiдавши на шкурi бика, пригощали свiдкiв вином i м'ясом, розказуючи їм про свою дружбу. Потiм Товариш i Побратим надрiзали ножами тильну сторону лiвої руки i в чашу з джерельною водою зцiдили потрошку власної кровi. Тодi вмочили у цю чашу кiнцi своїх мечiв i поклялися Стрибогом, який вдихає в тiло душу, i Мораною, яка виганяє душу з тiла, що нiщо в життi не змусить їх залишити один одного в бiдi. Тодi розлили воду у два позолоченi коров'ячi роги, якi носили пристебнутими до поясiв, i, зчепившись лiктями правих рук, випили цей трунок, а решту з чашi вилили на землю, рештки з ритонiв плеснули у вогонь. Тодi поклялися: «Земля, i Вогонь, i ви, люди, – свiдки нашої дружби, а якщо хтось iз нас поламає її, то хай на нього впаде страшне прокляття Перуна».
На четвертий день пiсля цього обряду почалася погранична вiйна мiж слов'янськими i сарматськими родами, якi тут випасали худобу. Слов'янське плем'я переправилося на лiвий, сарматський, берег рiки Дон, але рiд на чолi з князем Яромиром налетiв на них, вiдбив становище, тiльки кiннi воїни встигли переправитися на свiй берег. Лише Побратим потрапив у аркан сарматам i залишився на лiвому березi. У розпачi слов'янськi воїни дивилися, як на протилежному березi сармати дiлять мiж собою їхнiх жiнок i дiтей. Товариш не мiг роздумувати, заслiплений втратою друга, кинувся у воду без зброї i коня, вигукуючи слово «викуп». Коли його поставили перед князем Яромиром, князь почав його лаяти:
– Споконвiку в урочищi Священнi Путi вам кажуть зась до цього берега, а ви цього разу не тiльки скотину перегнали, а ще й жiнок з дiтьми перевезли! Тепер залишились голими, то чим же ти, голодрабцю, хочеш викупити свого Товариша, коли ти навiть без коня?