Аж ось якогось часу, коли у князiвських покоях нiкого не було, заходить до них у хату бiлий-бiлий дiд та й каже Котигорошковi:
– Помилуй, Боже, бiдного старця. Котигорошко обзивається з печi:
– Хлiб на столi, дiдусю, вiдрiжте собi, а вода в кадубi – пийте на здоров'я, а я немощний: на ноги не можу встати, хоча руками обiддя гну.
-Як даси, сину, перед лицем Дарбога iменем Перуна три клятви, то ноги тебе носитимуть.
– Якщо, дiду, цi клятви княжого iменi достойнi, то я їх скажу.
– Чого ж бо вони були б не достойнi, коли посилаються тобi самою Ягною! Ось цi обiтницi:
Нiколи нiкого iз свого роду-племенi не вбивати, нещасного одноплемiнника iз бiди виручати.
Вогонь святий, землю i воду шанувати.
Не одружуватись доти, доки у триразовому герцi не збореш могутню дiву-поляницю.
Проказав Котигорошко три обiтницi i почув у ногах легкiсть, устав i набрав дiдовi кухоль води. Ковтнув дiд iз кухля води та й дає Котигорошку раз ковтнути. Ковтнув i Котигорошко води. Одтулив бiлий-бiлий дiд заслонку в печi, а притухлий жар так бiлим полум'ям i бухнув.
Тепер, Котигорошку, одну мить на вогонь подивися, а за другу – навколо себе обернися, стань лицем до красного кутка i прокажи молитву на славу Ягнi.
Як Котигорошко все це зробив, дiд йому й каже:
– Тепер Змiєве закляття з тебе зняте, iди у свiт i роби добро, та пам'ятай свої обiтницi, – i зник.
Котигорошко сюди-туди по хатi крутився, не мiг уторопати, куди дiд подiвся, лише у вiдчинене вiкно падав на край печi сонячний зайчик – Дарбожий синок Лель.
А в той час люди у мiстi Переяславi-на-Дунаї посеред вiчового майдану колодязь копали, але мусили покинути, бо наткнулись на твердь, якої нi лопата, нi кайло не брали Зараз бiля криницi нiкого не було. Котигорошко у ту криницю спустився, витягнув той камiнь нагору. Ледве вiн вилiз, як у криницi почала прибувати вода. Придивився Котигорошко до каменя, аж то шматок руди. Узяв Котигорошко той шмат залiзної руди на плечi та й пiшов до кузнi, а люди побачили, що в нього така страшна сила, та й злякалися. Дехто пропонував його вбити, бо такого дужака, як виросте, не втримає нiяка громадська сила. Громада i згоджувалась, i боялася. Тим часом Котигорошко прийшов до кузнi, а там той дiд сидить, який його зцiлив.
– Добридень, дiдусю, якщо ви коваль, – почав Котигорошко.
– Я не коваль, коваль у болото по руду пiшов, але у твоїй скрутi можу допомогти.
– Маю осьо шмат залiза. Треба з нього викувати булаву, щоб така важка була, як усей шмат, але до рук похватна.
Дiд схопив величезний молот та як ударив по тому шматку руди, так вiн навпiл i розколовся, як горiх, а всерединi лежала булава Тар'ягна, обсипана дiамантами. Взяв Котигорошко ту булаву до рук – якраз по його силi. Подякував вiн Дiду-Всевiду та й рушив додому, а на майданi якраз вiче зiбралося, щоб вирiшити, як Котигорошка позбутися. Вiн нiчого того не знає, пiдiйшов до гурту, а тут у його ногу якраз скабка увiгналася. Простяг вiн булаву чоловiковi, що стояв поряд:
– На, потримай, а я колючку з ноги вийму.
Той чоловiк кия взяв, та тiльки Котигорошко булаву з рук випустив, як чоловiк її не втримав, вона впала i перебила чоловiковi ногу, та ще й угрузла в землю на пiвсажня. У цiй булавi була закладена влада над усiм тарiйським народом, тому все вiче зразу поклонилось Котигорошку i запросило його бути над ними князем. Котигорошко їм i каже:
– Виберете князя, як я своїх братiв iз Змiєвого полону виручу. Я ще молодий, ще козацьких звичаїв не знаю то треба менi покозакувати.
Прийшов Котигорошко додому та й говорить матерi:
– Печiть, мамо, буханцi та сушiть сухарi, пiду братiв-сестер шукати, з полону виручати.
Почала мати його умовляти:
– Ти ж iще малий i один у мене, не кидай мене, бо у господi потрiбен хазяїн, а матерi син.
Але Котигорошко на своєму наполiг. Коли виходив за межi мiста Переяслава, люди говорили:
– Он Палкий-Котигорошко-Кий пiшов Змiя бити.
Через того важезного кия, який правив Котигорошковi за булаву, стали його з тих пiр звати Києм. Пiшов вiн тiєю дорогою, що її Змiй хвостом начирив, та й зайшов у лiс. Коли приходить до великого двора, увiходить у двiр, тодi в будинок, а Змiя нема, сама лишень Києва сестричка Оленка:
– Здорова була, дiвчино, – каже Котигорошко-Кий.
– Здоров, козаче! Та чого ти сюди зайшов? Прилетить Змiй, вiн тебе з'їсть.
– Отже, ще, може, й подавиться оцiєю кiсткою, – показав Кий на булаву. – А ти хто така?
– Я була одна дочка у батька, князя Палкого, i в матерi, княгинi Яснослави, та мене Змiй украв, як батько у похiд на Трою пiшов. А четверо братiв, що мене визволити хотiли, Змiй у темницю кинув. Я їм потай їсти ношу, але вони вже там ледь живi.