Коли спорядився Тар'ягн, проказав вранiшню молитву: на небi з'явилася Ягна в образi Жiнки з Дитиною на руках.
Запитав Триєдиний:
– Що це за дим чорний клубочиться над Землею?
Вiдповiла йому Ягна:
– Це злий Звий – дихає, щоб заступити Тар'ягна вiд його Лелi. Тiльки ти, Тар'ягне, вже змужнiлий, що носиш у собi силу трьох свiтiв, можеш побороти його, а не може його побороти нi Даждь, нi Дана, нi Дудь. Злий холод i Злий вогонь хоче знову змiшати все в Морок. Цей злий Звий не хотiв твого, Тар'я, народження, як нiхто не хоче влади над собою.
Устав Тар'ягн на рiвнi ноги та й пiшов у тому напрямку, куди кинув перший камiнь. Дану Аракс вiн залишив малолiтньою, i вона стала небесними водами. Прийшов вiн до того мiсця, де впав перший камiнь, аж там вже нема Вардани, а лише глибока яма. Почав вiн спускатися стрiмчаками вниз та й зiрвався. Упав на спину звiра з головою тигра, крилами i кiгтями. Вiдскочив Тар'ягн вбiк, а звiр кинувся на нього, але не дотягнувся, бо був прип'ятий глиняним ланцюгом. Сказав йому Тар'ягн:
– Звiре по iменi Грифон, чому ти так лютуєш, що стережеш, у нагороду маючи цей ретязь?
– Стережу я красуню Вардану, яку замкнув у цьому глиняному палацi одноголовий злий Звий. к у цих Звиїв такий закон, що будь-яким засобом, але тiльки зi згоди дiвчини вони можуть шлюбитися. Красуня Вардана ось уже рiк не дає згоди злому Звиєвi. А оце вчора сказала, що, коли через день до неї не прийде порятунок, вiддасться злому Звиєвi, i вiн забере її у вiчний свiт Мороку. Одноголовий злий Звий на радощах до бенкету готується, глинянi галушки варить, чорну воду готує для трунку.
Зайшов Тар'ягн до свiтлицi палацу, аж бачить – стоїть дуже гарна корова глиняної мастi з добрими людськими очима, прип'ята до ясел глиняним ланцюгом. Тут загуло все, зашумiло, ввiйшов до палацу одноголовий тигроголовий Звий та каже:
– Готуйся, Вардано, красуне, у близький свiт Мороку, де ми одне одного нiколи не впiзнаємо.
Дмухнув на корову – i стала вона Дiвою-Бережею, з прекрасною жiночою голiвкою, тiлом i станом, а замiсть нiг у неї зеленi паростi винограду, хмелю, рiзного зела, i кожна парость закiнчується голiвкою вужа. А на руках у неї пишне пiр'я крил.
– Давай поп'ємо i поїмо, – говорить Звий.
– А що, поп'ємо i поїмо, – вiдповiдає йому Тар'ягн.
Пiшли вони зi Звиєм за глиняний стiл. Вардана йому подає глинянi галушки, а Тар'ягну – житнi, Звиєвi подає чорну воду, а Тар'ягну – живу. Поїли вони, попили, а тигроголовий Звий i каже:
– А що, будемо битись чи миритись?
– Звичайно, що битись!
Вийшли вони на глинобитний тiк, Звий i каже:
– Бий, Тар'я!
А Тар'я каже:
– Нi, бий ти перший.
Ударив тигроголовий Тар'ягна по головi кулаком – листя з дерев посипались, а Троян лише похитнувся. Ударив Тар'ягн Звия, той розсипався на глину, а в лiс тигр побiг. Каже Тар'ягн до Вардани:
– Ось i настав твiй день пошлюблення, Вардано. Чи хочеш ти мене, чи пiдеш за мене?
– Хочу. Менi було вiщування, що ти будеш менi за чоловiка, але лише на один рiк, а потiм пiдеш визволяти Дон-Бережу, що потрапила в полон до двоголового олов'яного Звия.
Пошлюбились вони, i народила Вардана двох близнят: Лада i Ладу. Коли минув рiк, Тар'ягн став збиратися в дорогу i залишив Варданi весь свiй бойовий обладунок. На прощання сказав:
– Прощай, люба Вардано! Коли Лада i Ладо пройдуть усi перевтiлення, якi на них нашле Ягна, то не впiзнають одне одного, i це буде найщасливiша пара на Землi. Вiд їхнього шлюбу народиться дочка Ама i п'ятеро синiв: Сарм, Слов'ян, Венед, Кiмар i Країн. Амi я заповiдаю пояс i чашу, Сарму – меч, Слов'яну – чарiвну кантарку, Венеду – спис, Кiмару – лук i стрiли, Країну – булаву. Ама продовжить твiй рiд, Вардано, Сарм ожениться на дочцi Дон-Бережi, Венед – на дочцi Буг-Бережi, Країн – на дочцi Дунай-Бережi. Завдяки цим предметам кожне плем'я якийсь час, вiдомий лише Лелi, буде панувати над усiма шiстьма племенами, найвища ж влада накiнець належатиме князевi iз роду Країнового, i його iменем усi племена стануть зватися. Це буде український народ.
По цих словах Тар'ягн вирушив у дорогу. Iшов вiн та й iшов i дiйшов до того мiсця, де впав другий камiнь. Застав лише ложе, де ранiше нiжилась Дон-Бережа, i велику нору у землi. Пiшов вiн у ту нору, iшов два днi i двi ночi, а за свiтло йому були лiтаючi каганцi. Аж тут камiння посипалось, повiтря задрижало, i встав йому назустрiч печерний лев
– Чого ти, Леве, рикаєш, чого далi мене не пускаєш?
– А тому, що залишив мене двоголовий левоголовий олов'яний злий Звий стерегти Дон-Бережу. Завтра вона йому згоду на шлюб дасть, i вони полинуть у князiвство Мороку.