Коли це Змiй летить, земля двигтить. Тiльки в хату, зараз i каже:
– Ге, людський дух пахне!
– Де б то не пах, – вiдказує Кий.
– Агов, козаче, чого ти прийшов? Слави шукати чи в темницi зогнивати?
– А це нам Доля скаже.
– Ходiм на залiзний тiк.
А в той час був звичай на герцi бити один одного палицею по головi. Прийшли, Змiй i каже:
– Бий ти перший. А Котигорошко йому:
– Нi, бий ти, бо як я вдарю, то другого разу може й не бути. От Змiй як ударив Кия, по кiсточки загнав у залiзний тiк. Вирвав ноги Кий, як ударив Змiя булавою Тар'ягна – загнав у тiк по колiна, як ударив удруге – по пояс загнав, як ударив утретє – зовсiм убив. Пiшов тодi у темницю, розбив дверi, визволив братiв. Забрав усе золото i коштовностi, якi були у палацi, та й вирушили вони разом додому.
От iдуть та й iдуть, а Кий їм не признається, що доводиться братом. Пройшли так скiльки дороги, сiли пiд дубом спочити. Кий, натомлений пiсля важкого бою, обперся спиною об дуба та й заснув. А четверо братiв i радяться:
– Будуть iз нас люди смiятися, що ми Змiя не подужали, а Кий-зайда сам убив. Та й добро Змiєве вiн собi забере, а нам не дасть, бо дужий сильно.
Радились – радились та й нарадились, що, мовляв, тепера вiн спить мiцно, прив'язати його до дуба ликом, щоб не вiдiрвався, тут його, знесиленого голодом, дикий звiр розiрве. Умовляла їх Оленка не робити не по правдi, але вони її не послухали.
Спав Кий день, спав другий, на третiй прокинувся – аж прив'язаний. Нема нi братiв, нi скарбу, лише булаву вони не змогли пiдняти. Вiн плечi напружив, пута розiрвав i дуба з землi витяг. Пiдходить до рiдного дому, аж чує – брати прийшли вже та й розпитують у матерi:
– А що, мамо, чи були у нас ще брати i сестри?
– Та як же! Син, Котигорошко був, що його люди Києм прозвали, та пiшов вас визволяти.
Вони тодi:
– Оце ж ми його прив'язали, треба iти одв'язати, – кинулись до дверей, а Кий у дверi заходить та й каже:
– Добридень, рiдна матусю, i ви, браття.
Тут брати один поперед одним почали йому докоряти, що вiн їм не признався, а Кий i каже:
– Ви не могли знати, що я ваш брат, але ви знали, що я Змiя вбив i вас визволив iз довiчної темницi. Грiх за добро платити злом. Не бiйтесь за себе, бо я маю на собi обiтницю нiкого нiколи iз свого роду-племєнi не вбивати, i усiм людям так скажiть, що проти мене зле помишляють. Дайте менi обiдати, моя рiдна мамо, та ще сухарiв у торбу, бо я пiду козакувати, розуму та слави серед народу тарiйського пошукати.
Переночував Кий удома, а вранцi торбу за плечi, кия на плечi та й пiшов з дому. Хотiв, правда, взяти коня з батькового табуна, та якому коневi руку на гриву не покладе, кiнь на переднi ноги присiдає. Так пiшки i пiшов. Iде собi та й iде, коли, не доходячи мiста Галича, бачить: i звiдси гора, i звiдти гора, а мiж тими горами чоловiк руками i ногами розiп'явся i тi гори розсовує. Каже Кий:
– Боже, поможи!
– Дай, Боже, здоров'я!
– А що то ти, чоловiче, робиш?
– Гори розпихаю, щоб дорога була.
– А куди ти йдеш? – питає Кий.
– Щастя шукати.
– Ну, то i я туди. А як тебе звати?
– Вернигора, а тебе?
– Мати Котигорошком звала, а як пiдрiс, люди Києм назвали. А взагалi-то я Тар'я-Країн-Пал-Котигорошко-Кий.
– А батька твого чи не Палким звали?
– А таки Палким.
– О, то з князем Палким i мiй батько у похiд на Трою пiшов.
Iдуть вони вдвох, коли бачать – серед лiсу чоловiк як махне рукою, так дерева з корiнням i вивертає.
– Боже, поможи!
– Дай, Боже, здоров'я!
– А що ти, чоловiче, робиш?
– Дерева вивертаю, щоб було кудою iти.
– А куди ж тобi йти?
– Щастя шукати.
– Ну, то й ми ж туди чимчикуємо.
– А як же тебе звати?
– Вернидубом, а вас?
– Кий i Вернигора. Ходiмо з нами.
Iдуть вони втрьох. Коли бачать чоловiк iз здоровезними вусами сидить над рiчкою Днiстро. Як крутнув вусом, вода i розступилась, так що можна по дну iти. Вони до нього:
– Боже, поможи! А вiн їм:
– Тар'я!
– А що ти, чоловiче, робиш i як тебе звати?
– Звати мене Крутивусом, ось воду вiдвертаю, щоб можна було на той бiк перейти.
– Ходiмо з нами щастя шукати, а бiду проганяти.
– А хто ж ви такi?
– Ми вiльнi козаки: я – Кий, я – Вернидуб, я – Вернигора.
Приходять вони всi разом до мiста Галича. А там люди сумнi та невеселi. Питаються вони у людей, чому нi з одного димаря дим не йде.
– Бо нема дров. Скоро зима, а всi бояться iти в лiс, бо там завiвся Дiдько i кого спiймає, тому пас шкiри iз спини видирає.
– А ходiмо, товариство, у той лiс. Ось i трапляється нагода показати козацьку звитягу, – каже Котигорошко.
От зайшли вони у темний та густий лiс. Коли бачать мисливську хатину рублену. Увiйшли – нiкого нема. Кий i каже: