– Отут ми й посторожуємо. Якщо Дiдько нас шукає, то тут знайде.
Переночували. На другий день Вернигора залишився їсти варити, а iншi троє пiшли на влови. Наварив Вернигора їсти та й лiг спочити, коли це хтось стукає в дверi:
– Вiдчини.
– Невеликий пан, вiдчиниш i сам.
Дверi вiдчинились i знову хтось кричить:
– Пересади через порiг.
– Невеликий пан, перелiзеш i сам.
Коли це вскакує в хату маленький дiдок, а борода по землi волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба, видер iз спини пас шкiри та й почепив на сучок, що з стiни стирчав. А сам усе, що було наварене, поїв-попив та й зник. Вернигора крутився-крутився, якось зiрвався з сучка, кинувся знову варити. Поки товаришi прийшли – уже доварює.
– А чого це ти запiзнився з обiдом?
– Та заспав трохи.
Наїлися та й полягали спати. На другий день залишився Вернидуб варити їсти, i вiн з обiдом запiзнився. На третiй день Крутивус варив їсти i теж запiзнився, бо, мовляв, заспав. На четвертий день залишився вдома Кий. Як товаришi вирушили на влови, вiн їм i каже:
– Оце ще я наварю, та й потягнемо далi. Тихо тут, нема нiякого Дiдька, хiба що ви дуже сонними стали.
От наварив Кий їсти та й лiг вiдпочити, аж грюкає хтось у дверi.
– Вiдчини!
Устав Кий, вiдчинив дверi, аж перед ним Дiдько стоїть, сам малий та корчистий, а борода по землi волочиться.
– Пересади через порiг.
Пересадив його Кий через порiг та й каже:
– Ось трохи зачекайте, товаришi з ловiв прийдуть, обiдати будемо. Ви в нашiй хатi, то будете гостем.
– А ти цю хату будував? – Визвiрився Дiдько. Та як пiдскочить, та хап Кия за оселедця, а Кий Дiдька за бороду – лап. Почув Дiдько Києву силу, розчепив лапу.
– То це ти, Дiдьку, тарiйцям-кiмарiйцям-галичанам дров не даєш?
Узяв Кий сокиру, розколов стовбур здоровезного дуба, клином розклинив, засилив туди дiдькову бороду i вибив клин.
– Оце, Дiдьку, тут сиди, та пiдождемо моїх товаришiв.
Приходить товариство.
– А що обiд?
– Давно впрiв.
Пообiдали, а тодi Кий i каже:
– А ходiмо я вам таке покажу, що ну!
Приходять до того мiсця, коли нi Дiдька, нi дуба нема. Вирвав Дiдько дуба з коренем та й десь потяг. Тодi Кий розказав товаришам про свою пригоду, i тi призналися, як Дiдько ремiння з їхнiх спин драв. Розiклали вони тодi велике вогнище, набрали зi струмка води в братину, кожен зробив на руцi надрiз i пустив у компанею краплину кровi.
Кий каже:
– Ковтнемо, браття, по черзi iз цiєї братини по одному разу, а лишок виллємо на землю бiля вогню.
Так i зробили.
– Тепер ми побратими, i нiхто хай не криється iз своєю бiдою, а гуртом ми непоборнi. Цей дiдок, видать, самого Горинича брат, пiдемо його шукати.
А Дiдько того дуба тяг-тяг, що видно за ним волочений слiд. Так дiйшли побратими аж до глибокої ями, що дна їй не видно. Тут Дiдько бороду свою звiльнив i у ямi зник. Прив'язали вони до того дуба мотузку i спустились аж на Той свiт, а там нема дороги, саме бескеття. Став Вернигора тi скелi вергати, дорогу товариству прокладати. Нарештi гори скiнчилися, i вони побачили безкiнечний зелений луг, який цвiв медунками, воловим оком, смiлкою, кульбабою, дзвониками синiми i фiолетовими, жовтцем, лататтям, зiрочками, кiнським щавлем, в'язiлем i iншими дивними квiтами. По лузi ходили золотi пiвники i гарно спiвали, а людськi тiнi блукали за пiвниками i пасли їх, тримаючи в руках гiлки з нев'янучим вишневим цвiтом.
– Це, браття, той луг, де душi людськi блаженствують, перед тим як з'єднатися з неосяжною Ягною, – сказав Кий. – Але поспiшаймо звiдси, бо живих людей чекає живе дiло.
За якийсь там час перейшли вони луг, що весь час цвiте, i пiдiйшли до стiни чорного лiсу. Далi пройти було нiяк.
– Це вже моя робота, – сказав Вернидуб i почав дерева валити. Нарештi пройшли вони лiс i вийшли на берег могутньої рiки. Вода у рiцi була бурхлива й чорна, i кишiло в нiй повно чи то риб, чи то жаб, чи то тритонiв, а може, й слимакiв, та й черви вилися нескiнченними нитками. Пiд ближчим берегом вся ця твар ворушилася, пiд протилежним плавала догори бiлими пузами. Деяких вода викинула на той пологий берег, i вони закам'янiли.
– Це межа мертвого i живого, – сказав Кий. – Це Чорна рiка смертi, це передсмертна мука грiшним i миттєва кончина праведним.
На другому березi рiчки вони побачили безкiнечнi болота, якi булькали смердючими газами. Тут Крутивус вуса покрутив, вода у рiчцi i болотах розступилася, i товаришi попростували далi. Болота були повнi людських тiней, обплутаних чорними i рябими п'явками, вкритих комарами, клiщами, виразками. Посеред болiт чорнiв високий i широкий палац, банi якого свiтилися червоним золотом, що розсiювало над болотами червонувате свiтло.