– Це, товариство, луг, де люди, що не шанували Ягни i її законiв, вимокають кожна душа по 300 рокiв, щоб потiм перелетiти через рiку Смертi на луг, який вiчно цвiте, i стати квiтами, а тодi ще через 300 рокiв стати золотими пiвниками, а тодi ще через 300 рокiв – пастухами пiвникiв, а тодi ще через 300 рокiв увiйти в лоно Ягни, щоб потiм знову стати душами наших дiтей. За цей довгий час перевтiлень душа зовсiм забуває своє попереднє плотське життя i вiдчуває себе наново молодою, проте туга за Божистою суттю завжди живе у людськiй душi, – сказав Кий. – Може, он у тому палацi i Дiдько проживає?
Зайшли вони у чорний палац, аж вибiгає їм назустрiч князiвна, та така гарна, що, здається, у свiтi кращої немає.
– Ой, – каже, – люди добрi, чого ви сюди зайшли?
– Та шукаємо дiда маленького, що борода по землi волочиться, хочемо його порiшити, щоб галичанам дрова у лiсi брати не заважав.
– Це ж вiн мене у галицького князя кiмарiйського украв ще дiвчам, а оце хоче за жiнку брати.
– Ну, цього вже йому не буде!
– А вбити цього дiда не можна, бо вiн вiчний князь чортового болота, що оце кишить грiшниками, гаддям i п'явками на страх i для покути.
– А що ж йому можна зробити?
– Йому можна лише бороду утяти, тодi вiн не буде на наш свiт аж 300 лiт лiтати, i люди не будуть 300 лiт хворiти, а вмиратимуть лише вiд старостi у 150 рокiв. Хто ж Дiдьковi бороду втне, той буде жити аж 300 рокiв i князюватиме щасливо, i народ його буде щасливий, i не буде у всьому свiтi тому народовi супротивної сили. Але треба, щоб це був прямий нащадок Тар'ягна, бо Дiдько дуже сильний.
– Як не можна його убити, то хоч бороду утну, – каже Кий.
Аж ось i Дiдько прилетiв. Кий його зразу за бороду, нiж з-за халяви витяг. Проситься Дiдько:
– Випусти мене, Кию, що загадаєш, те i зроблю.
– Ось їх запитай, – показує Кий на товаришiв, – ти перед ними в боргу.
– Хай нас на наш свiт винесе, – заявив Вернигора, i всi пристали на його слово. А Дiдько собi думає: «пх я винесу, вони менi не страшнi, а от Кий хай би у болотi загруз, страшно на свiтi жити, як вiн живий».
От Дiдько й каже:
– Вас трьох i князiвну я ще якось за раз донесу, хоча свiт i не близький, а Кия можу донести лише одного, i то без булави.
Думали товаришi, думали, щоб якось разом полетiти, i нiчого не придумали, тодi князiвна i каже:
– Якщо ти, Кияне, вiзьмеш у руки он ту скриньку, то Дiдько по тебе обов'язково прилетить, але не вiдчиняй її, бо зразу Той свiт змiшається з Цим свiтом, Свiтло змiшається з Мороком, i стане навколо нi свiтло, нi темно, нi мокро, нi сухо, не твердо й не м'яко, не холодно й не жарко, все живе й мертве втратить свою форму i буде таке каламутне, як вода в рiцi, що протiкає на межi життя i смертi.
Так i вирiшили. Спочатку Дiдько вiднiс Вернидуба, Вернигору, Крутивуса i князiвну, тодi понiс Києву булаву. Як понiс Дiдько булаву, Кий пiдiйшов до невеликого столу, вирiзьбленого з суцiльного гранiту. Вiдполiрований чорний гранiт тьмяно свiтився правильним шестикутником, а посеред того столу стояла на пiдставцi скринька. Кольором i формою вона нагадувала велику стиглу диню, лише золотиста поверхня її не була шкарубкою, як у динi, а вiдполiрованою, як гранiтний стiл. Вiд полюса до полюса ця диня була розграфлена чiткими тоненькими синiми лiнiями. Кий узяв скриньку в руки й нiде не побачив, як вона вiдчиняється, лише вiдчув, що вона вдвоє важча за його булаву, i чим довше вiн її тримав у руках, тим вона важчала. Нарештi Кий вiдчув, що вже не має сили її тримати, твердь пiд його ногами стала просiдати, i Кий останнiм зусиллям поклав скриньку знову на пiдставку. Важко дихаючи, вийшов Кий з палацу на подвiр'я та й сiв пiд високим деревом. Коли це зiбралась гроза i вдарив грiм. Запищали вгорi на деревi пташенята. Кий полiз на дерево i укрив гнiздо своєю киреєю, а тодi сховався вiд дощу в палацi. Пiшов страшний дощ з градом i вiтром. Коли дощ ущух, прилетiв величезний Орел та й питає дiтей:
– Хто це вас укрив?
– Як не з'їси його, то ми скажемо.
– Нi, – каже Орел, – не з'їм. Ось уже триста рокiв з року в рiк, як тiльки моїм пташенятам час вилiтати з гнiзда, пускається град i вибиває їх до одного, це так Дiдько хоче звести зi свiту рiд могутнiх Орлiв, якi тiльки й можуть перелiтати мiж свiтами. Перелiтання мiж свiтами – то велика таємниця, яку Боги не хочуть вiдкривати людям. На сторожi цiєї таємницi Боги поставили Дiдька. I яка б не була людина праведна i розумна, щоб досягти досконалостi i порiвнятися з Богами та дiзнатись про таємницю перелiтання мiж свiтами, Дiдько обов'язково її спокусить i ткне носом у грязюку. Праведнiсть кожної людини має вразливе мiсце, наче броня Атiла.