Пташенята розказали Орловi про витязя Кия. Коли це й Дiдько прилетiв та й каже Києвi:
– Берись за бороду та вже полетимо, бодай ти лiтав там, де i я не лiтав.
От летять вони. Дiдько думає, як Кия з бороди струсити, а Кий думає, як Дiдьковi бороду утяти. Як почав Дiдько Кия то вгору, то вниз тiпати, то Кий його й запитує:
– Чи ти думаєш, Дiдьку, мене додому нести?
– Не думаю, – вiдповiдає Дiдько, – сидiтимеш у болотi та п'явок годуватимеш.
Тут Кий чує, що рука терпне, i, коли Дiдько вниз шугонув, вийняв Кий нiж з-за халяви i вiдтяв Дiдьковi бороду по саме пiдборiддя. Упали вони разом бiля палацу. Дiдько на ноги скочив i репетує:
– А що ти менi бороду вiдтяв, то в мене друга виросте, а я лише 300 лiт на ваш свiт лiтати не зможу, а бiльше ти менi нiчого не можеш зробити, бо я Вiчний князь чортового болота! Ти ж не зможеш померти, аж поки тобi не мине 300 лiт. А весь цей час буде тебе їсти мошва i комарi, п'явки i гаддя i не зможуть з'їсти, бо тiло нове наростатиме i нiяка хвороба тебе не бере.
Пiшов Дiдько у палац, а Кий сiв пiд деревом та й зажурився. Iти нiкуди, навколо болото непролазне. Аж прилiтає до нього величезний Орел. Такий великий, як Дiдькiв палац, але схожий на земних орлiв, лише крилами не махає, а вони в нього щiльно притуленi до тiла. Сiв на двi лапи, хвостом теж пiдперся, троє круглих очей дивляться на три протилежнi сторони. Чує Кий Орлiв голос, але бачить, що гострого дзьоба, повернутого просто в небо, Орел не розтуляє:
– Ти моїх пташенят порятував. Скажи, Кию, що я можу зробити для тебе?
– Нiчого менi не треба, от якби ти, Орле, вiднiс мене на мiй свiт, отодi б я тобi все життя дякував.
– Важко це зробити, але можна. Заготуй собi їсти, бо дорога далека, у мене ж вiд народження закладене вiчне серце, i я його не годую, аж поки воно саме раптом не зупиниться.
Принiс Орел Києвi живих волiв i води. Побив вiн волiв, посолив м'ясо. Поставив на Орла 12 кадубiв м'яса i 12 кадубiв води, i вони полетiли. Довго летiли, аж поки Кий усiх своїх припаси не поїв i води не випив i вже лежав на Орлi нi живий нi мертвий, а лише теплий. Поклав Орел Кия на землю, полетiв та принiс води цiлющої, збризнув нею Кия, i той ожив. Подякував Кий Орловi, попрощались вони щиро та й розiйшлись.
Прийшов Кий до мiста кiмарiйського Галича, а там весело, гамiрно, у всiх хатах топиться, у печi стегно свиняче печеться, пахне смаженим часником, пiдрум'яненим тiстом, кмином i настояним на травах медом. До князiвни, яка повернулась iз Дiдькового полону, женихи плавом пливуть, але вона усiм їм загадує залiзний кий пiдняти, що в дворi лежить ще з того часу, як його тут Дiдько поклав, що у нього борода по землi волочилася. Прийшов Кий до княжого терему, бачить – молодi козаки силкуються його булаву пiдняти та лише найдужчi з-помiж них можуть пiдняти за тонший кiнець на пiвлiктя вiд землi. Говорять козаки помiж собою:
– Навiщо ковалi викували таку важку булаву, як нею не те що махати, а й пiдняти її не можна!
– Це колись були на землi такi могутнi люди, та не вмирили помiж себе, побили один одного отакими булавами, а одна булава вам на пам'ять зосталася, – каже їм старезний дiд, – щоб ми знали про те, що, мовляв, не роби булаву бiльшу за себе, бо вона займе все мiсце, а нам не буде де жити.
– Як це булава може зайняти всю землю? – запитує молоденький козак.
– А так, що давнi люди не все нам просто розказали, а про дещо лише натякнули, щоб ми i самi здогадалися, – повчає дiд.
Кий свою булаву взяв i став перед князiвною Галею. Обнялись вони, а Кий i каже:
– Бачу я, що ти мене любиш, i я тебе люблю, але якщо хочеш бути моєю, то треба ще почекати п'ять рокiв, бо на менi обiтниця козакувати доти, доки не зборю у герцi могутню Дiву. Хочеш – чекай, а не хочеш, ось женихiв повен двiр.
А людям вiн сказав:
– Я, Тар'я-Країн-Котигорошко, мушу пройти шлях свого прапрапрапрадiда, бо козак без походу – як дiвчина без роду.
Пiшов Кий далi. Iшов та й iшов, аж приходить у город Волин. Дивиться, а там люди самi рало тягають, солоним кривавим потом свою ниву засiвають.
– А де ж, люди добрi, вашi воли?
– Немає. Дванадцятиголовий змiй Жеретiй пожер. Ще є трохи худоби на розвiд, то цiєї ночi прилетить та доїсть, а тодi i нас їсти почне.
– А кудою вiн ходить?
– Вiн не ходить, а на конi їздить, на тому, що жар їсть, полум'я п'є, як бiжить – дерева листя опускають.
Пiшов Кий до мосту, кудою змiй Жеретiй їздив, сiв пiд мостом i став чекати ночi. Коли ж пiвнiч настала, пiвнi проспiвали, задвигтiла земля. Чує Кий – питається Жеретiй свого коня:
– Чого це ти, коню, спiткнувся, адже проти нашої сили немає супротивної сили. к тiльки Котигорошко, що його Києм звуть, але вiн на Тому свiтi в мого брата Дiдька загостився, а хто в мого брата в гостях, то вже його не знайдеш i по костях. Звiдти i ворон костi не донесе.