– Та оце їдемо в країну амажонок, там треба ще з могутньою Дiвою на борню стати, а оце напала недуга, здоров'я покидає, так що Щек не може нiяк напитися, i я його зву П'ю не нап'юся, а Хорив не може нiяк наїстися, i я його зву пм не наїмся, але воно не так смiшно, як сумно, бо вони все навкiл поїдають i випивають i залишається голий степ. I все це нам пороблено Нечистою силою.
Аж ось степ закiнчився, i в'їхали витязi на Великий Луг. Висока зелена шовкова трава, мiсцями – блакитнi озера, мiсцями – пагорби з могутнiми дубовими гаями. Над Лугом прозорий iмлистий серпанок, пахощi трав, сюрчання коникiв i пташиний спiв. Витязi вiд тiєї розкошi стали наче п'янi. Тут вийшли їхнi конi на простору галявину, посеред галявини росла величезна Iва. Росла та Iва на маленькому островi, навколо якого було кругле озеро, котре звалося Бублик. На маленькому острiвцi пiд Iвою ходила Коза i об'їдала листя, а на її вершку сидiла Орлиця. Посерединi по товстелезному гiллi ходило чотири Оленi i їли вербове листя. Навколо озера Бублик дванадцять русалок водило хоровод.
Першу русалку звати – Господиня.
Другу – Водана, мудра, iз дзеркалом, у якому можна було бачити все, що було i що буде.
Третьою була Вiра, вона навiювала юнакам i юнкам думки про кохання i була дуже гарячою, у вiнку з червоних троянд.
Четверта – Надiя, дуже нiжна, наче тепла вода, у якiй зароджується всяка живнiсть.
П'яту русалку звали Любов, гаряча i нiжна водночас, яка у бiлiй, наче туман, фатi ходила по вершечках трав.
Шосту звати Вiдьма, вона могла бути i гарячою, i холодною, знала властивостi всiх трав, струмкiв i каменiв i могла вилiкувати всяку недугу.
Сьома Дiва опiкувалась цнотою дiвчат i надiляла їх полохливiстю перед чоловiчим сажалом.
Восьма була Молодиця, яка клопоталася замiжнiми жiнками, вийшла замiж за Ора, а Ор пiшов орати степ, тепер її доля – то любов, то розлука.
Дев'яту звати Лона, опiкується жiночим лоном, доглядає плоди, ходить з розпущеним волоссям i має на головi золоту пов'язку.
Десятою була Ловка, яка ловить серця юнок i юнакiв у солом'яний кошик i питає дозволу в Господинi, чи їх з'єднувати. Як отримає дозвiл, то пускає кошик пливти по водi, а як не отримає, то серця випурхують з кошика горлицями.
Одинадцята – Соня, вона склеплює очi втомленим вiд кохання солодким сном i оберiгає їх увi снi.
Дванадцята – Гнана, яка є гiнцем у любовних i господарських справах, а також гонить людське серце до нових пригод i втiх.
Коли витязi на конях з'явились на галявинi, русалки з вереском шугнули у високу лугову траву. З трьох бокiв пiд'їхали витязi до озера Бублик, щоб напоїти коней. Як тiльки їхнi конi нахилились до води й витязi глянули у ще не торкнуте гладеньке дзеркало води, свiт одразу ж у їхнiх очах перевернувся, i вони очутились на Дивi.
Там, де була Iва, рiс величезний Ясень, пiд ним ходив Бик i об'їдав з нього листя, на гiлках Ясеня ходило чотири Оленi, а на верхiвцi сидiв Орел. Вода в озерi Бублик вирувала, а навколо трьох коренiв Ясеня заплiвся величезний Змiй. Перший корiнь – це Мужнiсть, другий – Мудрiсть, третiм коренем було джерело Вар. Бiля кожного кореня сидiла Дiва. Одна давала Долю, друга – Рiст, третя – Мету. Всi троє весь час поливали Ясень, черпаючи з джерела Вар воду з мулом. З цього джерела витiкає сiм рiк:
Холодна, Гаряча, Поглинаюча, Несамовита, Швидка, Хижа, Плесо.
Озирнулись витязi – аж навколо них город, у якому двадцять чотири палаци. З них дванадцять – блакитних, а дванадцять – золотих. Посерединi – найбiльший палац, наполовину замальований у блакитну фарбу, а наполовину-в золоту. А город цей обнесений стiною вогню, так що з нього виходу нема. Стриножили вони коней i вiдпустили, а самi пiшли до золото-блакитного палацу. В ньому було дванадцять дверей, якi вели в одну велику залу. Посерединi зали стояло кругле крiсло, а в крiслi сидiла Ягна. З якого боку не глянеш, вона повернута до тебе лицем.
Золота корона сяяла на її бiлому, як вибiлений льон, волоссi, розчесаному на продiл, а ззаду взятому в серпанкову намiтку. Кругле лице її було папiрно-бiле, але за цiєю бiлiстю просвiчувався ясний вогонь. Синi, блiдо-синi очi дивились нiби i на витязiв, i разом з тим здавалося, що дивляться вони безмежно далеко, i хоча на її червоних, як вишнi, губах грала привiтна посмiшка, за цiєю посмiшкою стояв безмежний смуток, так що козакам стало не по собi. Вони хотiли завертати, але жiнка сказала:
– Зайдiть, юнаки, до мене в господу, я знаю, куди ви мандруєте, але якщо ви не помиєтесь у моїй лазнi, то нiчого вам далi їхати, там вас не чекає удача.
Одягнена вона була у бiлу полотняну сорочку, пишно вишиту по широких рукавах i манишцi, а на шиї в неї сяяло намисто iз дiамантiв у три ряди. Чорна запаска облягала її стрункий стан i по подолу була вишита зеленим i червоним хрестиком, а на ногах мала срiбнi сандалi, i золотi пряжки на сандалях виблискували дорогоцiнним камiнням. Аж тут iз одних дверей вийшов вродливий юнак. Одежа щiльно облягала його струнке тiло i свiтилася срiблом. Каже вiн їм: