Выбрать главу

Вiд пошлюблення Кия i Марiї народився перший чоловiк в роду амажонок, i назвали його Гуном, бо вiн, на противагу малят-дiвчаток, якi пищали в колисках, гув хлопчачим голоском. Жителi країни амажонок стали зватися гуни, або роксолани. Коли Марiя пiдлягла Києвi, то й усi молодi амажонки захотiли мати собi чоловiкiв. Зiбрались вони на Раду, i Кий порадив їм таке. У долинах рiк Дунаю, Днiстра, Бугу, Днiпра i Дону молодi хлопцi тарiйських родiв Краягна, Кiмар'ягна, Вол'ягна, Слав'ягна i Сар'ягна пасуть товар. Хай молодi амажонки розiб'ються на п'ять загонiв i стануть таборами бiля пасовищ, де юнаки тирлуються разом зi своїм товаром. Отож хай кожна дiвчина привабить собi юнака.

Так вони й зробили. Коли юнаки внаджувались до стоянок амажонок, тi дуже ласкаво їх приймали, але якщо хлопцi хотiли женитися, амажонки казали:

– Ми ваших звича'їв не знаємо i не вживемося з вашими матерями. Краще берiть у своєї общини кожен свою долю та й поїдемо до нас.

Нiчого було юнакам робити, мусили на те приставати. За якийсь час всi загони амажонок прибули на берег рiки Вардани з чоловiками.

Одного разу пiшов князь Кий на озера полювати. Пiсля полювання сiв iз товаришами на березi озера i почали, вечеряючи, розповiдати рiзнi бувальщини. Один козак розповiв, як колись вцiлив стрiлою лебедя, а лебiдка вслiд за лебедем розбилась об землю. Тодi Кий згадав, що десь за ним побивається князiвна Либiдь. Забрав вiн iз собою Марiю i поїхав на Днiпро. На тому мiсцi, де вони колись з Щеком i Хоривом перемогли Змiя Горинича, вже було збудовано город, i люди звали його Києвом. Кий там поселився i взяв собi ще одну дружину, князiвну Либiдь. Потiм узяв собi за дружину князiвну Галю галицьку, потiм узяв собi за дружину князiвну волинян – Дану, потiм ще узяв собi за дружину князiвну Сарму Бiловезьку.

Син Марiї, Гун, пiшов князем у землю амажонок. Тому що Кий утяв бороду Дiдьковi, жив вiн аж 300 рокiв. Усi землi тарiйськi: Ами, Сарма, Слава, Волi, Кiмара, Країна – ходили пiд його рукою. Тому що сам Кий був з роду Країна, загальною назвою народу тар'я стала назва – українцi. Великий князь Кий сидiв на столi у стольному городi Києвi на Днiпрi.

На тiй горi, де голову Змiєвi стяв Щек, Кий поставив капище, де волхви вчиняли треби Щеку; на тiй горi, де голову Змiю стяв Хорив, Кий збудував капище, де волхви творили треби Хориву, а на своїй горi збудував капище, де волхви творили треби Ягнi-Лелi-Араянi.

За 300 лiт князювання Кия український народ став незчисленним. Люди не хворiли i жили по 150 рокiв, а тодi їхнi душi безболiсно покидали тiло i линули на вiчноквiтучi луки, а тiло з почестями ховали в землю. У всьому свiтi для народу українського не було ворогiв, бо у всесильного немає ворогiв.

6. Року Божого 854 до нової ери

Приснився князю Кию вiщий сон. Снилося, що вiн сидить у свого прадiда Тар'ягна ще зовсiм маленьким на руках. На другий день вiдчув, що сили з нього витiкають, наче вода з надтрiснутого дзбана. Душа стала просвiтлюватись. Зiбрав князь Кий Малу раду з найсвiтлiших князiв, найпочеснiших волхвiв i найповажнiших старiйшин i звернувся до них iз такими словами:

– Дiти мої, скажу я вам напутнє слово про князiв. Князя Богиня Ягна сотворила з дев'яти своїх перевтiлень-Перунiв, i вiн блиском перевищує всiх живих. Народ, який не береже свого князя вiд ворожої зброї власним тiлом, подiбний до лебедя з вiдтятою головою, який ще довго борсається i сильно б'є лапами i крильми, але все одно конає. Тому народ, який вознiсся гординею i не признає над собою князя – це юрба овечок, це пожива для вовкiв, це розплiдник рабiв для сильнiших народiв.

Князь, подiбно до сонця, пече i очi, i серце, i нiхто на землi не може довго дивитись на нього. Князя, навiть коли вiн ще дитина, не слiд зневажати, думаючи, що вiн тiльки смертний, бо вiн є Божество, втiлене в людинi.

Якби князь не карав невтомно тих, кого слiд покарати, сильнiшi замучили б слабших, як кiт мишу. Ворона почала б клювати жертовний пирiг, а собака – лизати жертовну їжу, i не стало б нi в кого власностi, i лежнi та п'яницi понукали б поетами, мудрецями i волхвами, i не було б чого їсти дiтям, щоб змiцнювався народ.